Частина 1 Глава 1

Перед очима миготіли яскраві ліхтарі збудженого міста, яке тільки починало веселитися. Таксі неслося вулицями, розбиваючи колесами калюжі. Я зітхнула й перевела невпевнений погляд на Антона. Мені було ніяково їхати на таксі за його кошти. І взагалі, чого він так нав’язливо про мене турбується? Ми знаємо один одного лише декілька тижнів! Чи то… йому з цього є якась вигода…? Я скривила носика й підозріливо примружила очі. Не відриваючи погляду від вікна, він магічним способом помітив мою стурбованість і вкотре неупереджено повторив:

— Таксі коштує всього 100 гривень. Це копійки для мене.

На останній фразі його вуста здригнулися в задоволеній посмішці.

— Ага, а для мене двічі поїсти у їдальні. — Я насупилася і ткнула пальцем у його плече. — Зізнавайся, ти хочеш швидше мене здихатися?

Він схопив мою руку й різко скоротив і так малу відстань.

— Мала, я взагалі не хочу, щоби ти їхала. Якби тебе не чекали батьки вдома, хтось би зненацька повідомив про вибухівку, закладену в поїзді.

Я застигла, перелякано втупившись у його очі. Його губи розтягнулися в посмішці й він скуйовдив моє волосся.

— Жартую.

Антон відвернувся до вікна, знову даючи мені змогу дихати вільно. Я опустила погляд на його долоню, яка все ще стискала мою, і зашарілася. Забрати руку було б якось негарно, але й їхати так якось незручно. Я засовала на сидінні, намагаючись зменшити напругу, якою раптом заповнилося таксі. Але Антона, схоже, усе влаштовувало й навіть більше — через декілька хвилин він знову безпардонно увірвався в мій особистий простір аби прошепотіти безглузде:

— Цей таксист якийсь підозрілий, тобі не здається?

Я оцінила спробу мене розважити й підхопила з ентузіазмом.

— Вибачте, ви випадково не найманий вбивця? — гукнула я до невинного водія.

Таксист, товстий дідуган з пишними вусами, певно, зрадів, що йому приділили увагу, і швидко хитнув головою.

— Та начебто ні.

— Просто серед нас є дуже серйозна людина й нам важливо знати… Якщо б ви були кілером, ви сказали б правду?

Водій засміявся:

— Навряд чи.

Антон смикнув мене за руку, обурений тим, що я приділяю увагу не йому. Я впала назад на сидіння і знову опинилася в безпосередній близькості до нього.

— Не хочу, щоби ти їхала, — протягнув він, свердлячи мене нахабним поглядом.

Я спалахнула й усіма силами спробувала пом’якшити все більш гнітючу ніяковість.

— Тому везеш мене на вокзал?

У його очах блиснув лукавий вогник:

— З чого ти взяла, що я везу тебе на вокзал? Таксист — моя людина. Скажи їй, Дмитро.

Водій засміявся. Рука Антона впевнено ковзнула на моє коліно. Усе підскочило усередині й мої щічки спалахнули яскравим рум’янцем. Я ще ніколи так довго не їздила в таксі!

Ми вже декілька хвилин стовбичили в тамбурі. Поїзд повинен був їхати і провідниці починали буркотати. Антон зробив те, що вмів найкраще: дав їм трохи грошей і вони залишили нас у спокої.

— Ти класна, — промовив він ніжно. Я зашарілася, ховаючи погляд.

— Ти теж. У тебе гарний… піджак.

Куточок його губ здригнувся і він несподівано торкнувся моєї щоки.

— Ти мені подобаєшся, — я підняла очі і стисла губи, з усіх сил демонструючи невдоволення. Антон опустив голову, оголюючи зуби в посмішці. — Я вже казав це, так?

— Так, — ніяково пробелькотіла я.

— Поїзд Київ — Рахів відправляється з четвертої колії, — зарипів голос із динаміків.

— Вже час, — м’яко повідомила провідниця.

Антон ніяк не відреагував, не відриваючи наполегливого погляду від моїх очей. Я доторкнулася до валізи.

— Мені треба йти.

Він повільно захитав головою:

— Давай ти будеш моєю дівчиною.

Я сторопіла. Мене ніби облили крижаною водою.

— Я… М-мені треба їхати, — Антон смикнув до себе валізу й різко нахилився до мене.

— Нікуди не поїдеш, доки не даси відповідь, — жорстко оголосив він.

— Я… я… ем…

— Ми відправляємося, — почувся за дверима голос роздратованої провідниці. Щоправда, він призначався не нам.

Я занервувала ще більше. Антон зацікавлено спостерігав за мною.

— Але…

Поїзд вже видав пару.

— Добре! — вигукнула я збуджено. Антон задоволено посміхнувся й несподівано я відчула швидкий поцілунок, який спалахнув на моїх губах. Я ошелешено розкрила очі, не в силах навіть поворухнутися. Через мить Антон зіскочив на платформу й махнув мені рукою.

— До зустрічі через тиждень.

Я приголомшено дивилася на нього, доки поїзд повільно котився рейками. Тепер у мене є хлопець, чи що?