1.

Я перегорнула сторінку, закотивши очі.

— Боже, ну і маячня…

Книга була дешевою — це відчувалося у всьому: тонкий папір, дивний шрифт і пафосні заголовки на кшталт «Відкриття брам між світами». Я купила її швидше від нудьги, ніж із цікавості. Або щоб ще раз довести собі, що все це — дурниці, і хоч якось відволіктись.

На полях уже були чиїсь записи, зроблені чорною ручкою, нервовим почерком:
«Не дочитуй уголос»
«Зупинись»
«Це не жарт»

Я ледь усміхнулась.

— Звісно. Класичний хід.
Я підтягнула плед ближче і влаштувалась зручніше. За вікном вітер дряпав скло гілками, ніби хтось намагався привернути увагу. У кімнаті було тихо — занадто тихо для вечора.

Сторінка, на якій я зупинилась, виглядала інакше.
Без жартів.

Текст був вирівняний по-іншому, символи — ніби гостріші. Так, ніби їх не надрукували, а вирізали.
«Для виклику не потрібна віра. Достатньо голосу.»
Я фиркнула.

— Ну давай. Здивуй мене.
Я прочитала перший рядок уголос.
Слова були дивні — не схожі на жодну мову, яку я знала. Вони чіплялися за язик, ламались на приголосних, звучали неправильно.

-боже, як це читається..

На мить мені стало не по собі.
Але я продовжила.
Другий рядок.
Третій.

З кожним словом повітря в кімнаті ставало важчим. Не холоднішим — саме важчим, ніби перед грозою. Здавалося, мої легені забувають, як дихати.

— Це просто атмосфера… — пробурмотіла я вже тихіше.

Коли я дочитала останній рядок, лампа над ліжком коротко блимнула.

Раз.
Ще раз.
І згасла.

Темрява не була повною — світло з вулиці ще пробивалося крізь штори. Але його було недостатньо.

Я завмерла.
Секунда.
Дві.
Тиша.

А потім сторінка в моїх руках повільно перегорнулась сама.

Я її не торкалась.

Внизу, там, де раніше нічого не було, почали проступати літери. Повільно. Ніби їх писали просто зараз.

У мене пересохло в горлі.
І тільки тоді я зрозуміла: у кімнаті я більше не одна. 

         ~~~ На декілька годин раніше~~~

Мій ранок ніколи не починався з кави. Він починався з щоденної дози лізиноприлу та спіронолактону.

Кожні вихідні я проводила в лікарні замість прогулянок із друзями. Життя здавалося надто одноманітним, і мені здавалося, що я не витримую. Але я щиро намагалася лікуватися — не лише заради себе, а й заради рідних, які постійно хвилювалися.

Та коли я почула висновок лікаря, мене пробило холодом. Емоцій не лишилось, хотілося втекти, і забути все, як страшний сон.

— Я говоритиму прямо. Стан вашого серця погіршується. Ми бачимо, що хвороба прогресує, і, на жаль, наразі мова вже не йде про повне одужання.

Він зробив коротку паузу, ніби шукав м’якші слова, але не знайшов.

— Ми продовжимо лікування. Такі препарати, як бісопролол, еналаприл і фуросемід допомагають підтримувати роботу серця та стримувати симптоми. Але важливо розуміти: вони не лікують хворобу повністю, а лише сповільнюють її розвиток.

Він подивився прямо, вже без спроб пом’якшити правду.

— З часом можуть посилюватися слабкість, задишка, напади. Ми зробимо все можливе, щоб тобі було легше, але повністю зупинити процес медицина зараз не може.

У кабінеті повисла тиша.

— Наша задача — зберегти якість твого життя якомога довше. І… бути з тобою чесними.

Мама розплакалась. А я… я просто не знайшла слів. Я вийшла.

— До біса сенс лікувати те, що не лікується?

— Ева!

— Мамо, не треба… прошу. Я хочу побути одна.

Папа обіймав її, намагаючись заспокоїти. А мені було боляче дивитися на них — на їхній страх і безсилля, якому я нічого не могла протиставити.

Я довго блукала містом без мети. І ноги самі привели мене на блошиний ринок.

Там я й знайшла ту книгу — схожу на збірку дитячих страшилок. Але насправді вона була чимось іншим. Чимось, що не мало потрапляти до чужих рук.

                              ~~~ЗАРАЗ~~~

Я різко захлопнула книгу і жбурнула її на підлогу.
Але вона сама розкрилась знову.

Повільно.

Ніби хижак, що вже відчув здобич.
Із неї почав виходити дим — густими клубками, що тягнулися в повітрі. Це тривало кілька секунд, але страх розтягнув їх у вічність.

І раптом настала тиша.
Не звичайна.

А така, що ніби тисне зсередини.
А потім усе змінилось.
І вже не було зрозуміло, що страшніше — те, що з’явилося з книги… чи те, що було всередині мене весь цей час.

Дым не розвіявся одразу.
Він зібрався над сторінками, ніби книга видихнула щось занадто довго замкнене всередині. Темні клубки рухались повільно, в’язко — і в якийсь момент перестали бути димом.
Вони стали формою.

Спочатку — тінь. Потім — силует. Потім — погляд.
Я не відступила, хоча пальці вже німіли від того, як сильно я стискала край столу.

— Це… не повинно було спрацювати, — тихо сказала я, більше собі, ніж йому.

Дим усміхнувся.

Голос пролунав так, ніби його вимовили просто біля мого вуха, хоча переді мною все ще не було «людини».

— «Не повинно»? — ліниво перепитав він. — Ти читала вголос. Двічі.

Я ковтнула.

— Я не хотіла нікого викликати.

— Але викликала.

Клубки диму сіпнулися, і з них повільно проявилась фігура — занадто висока для кімнати, занадто спокійна для того, хто щойно народився з темряви.

Риси обличчя ще були нечіткими, але погляд уже був ясним.