Розділ 4

Аліна

Я скинула босоніжки та побігла в душ.

Чудовий день. Найкращий у моєму житті. Ермеліс. Він просто перевернув мою свідомість сьогодні. Він щирий, добрий. А ще він нічого від мене не вимагає, навпаки, пропонує вирішити усі питання. Невже таке буває? Я не вірила, що є такі чоловіки. Він інший. Незвичайний. Я відчуваю це. Але не можу його повністю розгадати. І ще дивні сни. Тепер я точно знаю, що бачила у снах саме його. Але місцевість, де ми зустрічаємося надто дивна. Не схожа на жодне відоме мені місце на Землі.

Вода допомогла прийти у відносну рівновагу та впорядкувати думки. Я закуталася в пухнастий яскраво-червоний халат та пішла на кухню. Хотілося чаю.

Софія Моїсіївна теж крутилася біля плити.

– Аліночко! – Побачивши мене вигукнула господиня. – Сідай, чай разом поп'ємо.

– Дякую, я якраз хотіла чаю собі зробити.

– Разом веселіше, – завзято відповіла вона, розливаючи по чашках окроп.

Я вмостилася на м'якому дивані кухонного куточка.

Тьотя Соня спритно накрила стіл до чаювання – поставила вазу із рогаликами з повидлом, дістала коробку шоколадних цукерок.

– Дякую, – відповіла я, коли дбайлива хазяйка поставила переді мною чашку чаю.

– Попліткуємо, сусідко? – сьорбаючи гарячий напій з великої пузатої чашки помаранчевого кольору запитала господиня будинку.

Я знизала плечима. Я не проти. Мої рідні жили далеко, тож поговорити до душам, крім подружки Вікі, не було з ким. По вайберу всього не розповісти.

– Ну, як він тобі? – Почала тьотя Соня. – Сподобався?

– Ермеліс? Так, він такий… – почала я.– Такий галантний, добрий, уважний…

– Бачу, очі аж загорілися, – усміхнулася вона. – Давно я тебе такої не бачила. Ти сьогодні прямо світишся.

– Тьотя Сонь, а ви маєте рацію. Я давно не почувала себе так легко, так безтурботно. З ним можна бути собою – відкритою, справжньою. З іншими я не відчувала нічого подібного.

– Дівчинко моя, наші почуття дуже тонка штука. Так само, як і довіра. Моя тобі порада – не поспішай, тим більше один раз ти вже обпалювалася. Дізнайся про нього більше. Про себе розкажи. Я не хочу знову бачити тебе замкненою. І ще – кохання – це диво, подарунок долі. Але фундамент його – це довіра, розуміння, співпереживання та прийняття один одного такими, якими ви є.

– Я згодна з вами! – Вигукнула я. – Цього разу все буде інакше. Я впевнена.

– Бог із тобою, дівчинко. – Ти заслуговуєш на щастя.

Я дивилася на сусідку, вона посміхалася, але чомусь здавалося, що вона знає набагато більше, ніж каже.

– Ви знаєте Ермеліса? – Запитала я прямо.

"Дзинь!" – Чайна ложка впала на кахельну підлогу.

– Чому ти так вирішила? – Вона напружилася, голос прозвучав твердіше, ніж зазвичай.

– Мені так здалося, що ви дивилися на нього як на старого друга. На незнайомців дивляться по-іншому. Та й зараз. Про що ви хочете попередити мене? Краще скажіть зараз, поки не пізно все змінити.

– Заспокойся, ти сама скоро все дізнаєшся. Це не моя таємниця, не мені її тобі розкривати.

– Ви знаєте щось про роботу Ермі, так? – На мої очі навернулися сльози. – Він бандит?

Тьотя Соня мало не поперхнулася чаєм.

– Тьху на тебе! Звідки такі думки?

– Не знаю, – хитнула головою я. – Він не говорить про роботу, обмовився лише, що пов'язаний із спецслужбами.

– Не накручуй себе, йди краще спати, пізно вже, – махнула рукою хазяйка.

Я допила одним ковтком вже охололий чай. Так, вона має рацію, спати хотілося неймовірно. День був довгий і багатий на враження.

 ***

Я знову опинилася на знайомому березі. Озирнувшись, не побачила ні душі довкола.

На цей раз я вирішила не спускатися до води, а піти вгору вулицею від пляжу. Повинна вона хоч кудись вивести. Було досить жарко – хмари розвіялись. Над головою розкинулося яскраве чисте небо синього кольору, світило оранжеве сонце, так, саме оранжеве. Воно було зовсім не таким, яким я звикла його бачити.

Вулиця була неширока. Дорога усипана мілким камінням. По обидва боки тяглися приватні будинки – двох та триповерхові, збудовані в основному в стилі хай-тек. Великі вікна, часом на всю стіну, відкриті та криті тераси привертали увагу. Будинки не були оточені огорожами. Перед кожним розмістилася зелена галявинка. Десь розведені палісадники з квітами. На дахах – сонячні батареї. Мені навіть здалося, що це майбутнє. Ні газопроводу, ні електричних стовпів та проводів не було видно. Я з цікавістю розглядала все довкола. Спроби дізнатися, де я опинилася, знову провалилися – дорогою мені ніхто не зустрівся, жодної таблички з назвою вулиць я не побачила.

Я дійшла до невеликої площі, в центрі якої було встановлено фонтан, а ось вулиці розходилися тепер на всі чотири сторони.

Мою увагу привернув сам фонтан – це був великий сріблястий шар-глобус, з нанесеною картою, що стояв на великій розпірці. Потужними струменями вода падала на землю і йшла у спеціальні отвори.