Розділ 3

Аліна.

Рівно о першій годині я вийшла з офісу. Дощ давно скінчився. Хмари розвіялися і з небес виглядало сонечко, нагадуючи про те, що на дворі таки весна.

Настрій у мене піднявся, самопочуття покращилося, і взагалі виникло бажання літати. А ще Ермеліс не виходив із голови. Я так і не змогла зосередитись на роботі.

Коли я була такою легковажною? Не пам'ятаю. Після Льошки я так і не змогла завести нових стосунків. Я навмисне обходила чоловіків десятою дорогою, але поява Ермеліса змусила мене замислитися. Він сколихнув у мені давно забуті почуття. Невже таке буває? Кохання з першого погляду? Чи це те, що називають долею? Інакше як пояснити дивні сни?

Я не помітила, як опинилася у саду. Ермеліс уже чекав. Він стояв біля літнього майданчика одного з моїх улюблених закладів з розкішним букетом білих троянд.

– Аліно, – він широко посміхнувся та зробив крок назустріч, – ці квіти для вас!

– Дуже дякую, – я усміхнулася у відповідь, – вони чудові.

– Як й ви! – Чоловік взяв мою руку та поцілував її. – Прошу! – Він підвів мене до входу і відчинив двері. – Я зняв зал цього кафе для нас. Не хочу, щоб нам заважали.

– Що ви! – Запротестувала я. – Не варто було…

– Я хотів побути з вами наодинці, Аліно, – прошепотів він.

Я здригнулася, не перестаючи думати, що він задумав. Хоч як дивно, страху не було. Взагалі. Був лише інтерес. Вперше за останні роки, та, мабуть, уперше за все життя, я почувалася в безпеці.

Ми розташувалися за столиком. Він уже був накритий до обіду. Стояли салати, сирна тарілка, фрукти.

– Ермелісе, я не встигла знайти…

– Аліно, я не за цим вас покликав. Я запросив вас, як дівчину. Мені здалося, ви самотні й нещасні… Захотілося трохи підняти настрій. Сподіваюся, ви не образитеся? – Він обережно накрив мою руку. Я здригнулася від цього дотику. Усередині розлилося приємне тепло.

– Не ображаюся, хоча, не приховую – це дуже несподівано, – я посміхнулася. – А розкажіть про себе? Звідки ви приїхали до Одеси?

– Несподіване запитання, – відповів чоловік і пильно подивився на мене, вивчаючи. Його золотаві очі заблищали.

– Вибачте мою нетактовність, – тут же знітилася я та почала колупати виделкою салат.

– Що ви, Аліно! – Вигукнув він. – Ви просто перша, хто про це запитав. І я розгубився. Я давно мешкаю тут. Хоча родом здалеку. Нехай моя рідна країна поки що залишиться секретом. Я займаюся надто важливими державними справами.

– Зрозуміло, – розчаровано промовила я, подумки прокручуючи в голові припущення про його становище у суспільстві. Сподіваюся, жодного криміналу за ним не стоїть. – Але якщо ви тут мешкаєте, то з якою метою шукайте нове житло? – В мені прокинувся ріелтор.

– З метою приємного вікенду. Я ж хотів великий сад та щоб близько до моря.

– Так-так, звісно. – кивнула я.

– А ви як давно в Одесі? – Запитав Ермеліс.

– Я тут народилася, виросла, вивчилася. Знаю, мабуть, кожен куточок. Я у свій час щільно займалася вивченням історії рідного міста.

– Згоден, історія дуже цікава. А ви молодець, що вирішили досконально вивчити її. Це надзвичайно важливо!

– Дякую. Якщо бажаєте проведу для вас екскурсію.

– Із задоволенням, – погодився чоловік. – Ви дуже стримані, Аліна. Хвилюєтеся? – Ермеліс знову уважно дивився на мене. – Трошки, – я відставила тарілку. Я дійсно дуже хвилювалася, та не могла в такі моменти розслабитись й нормально поїсти.

– Може, замовити вина?

– Ні, не варто, мені на роботу ще.

– Я можу вас відпросити. Один дзвінок, і все вирішено.

– Ні, – схвильовано відповіла я, розуміючи, чим мені може загрожувати відгул у розпал робочого дня.

Хто ж він такий? Чому такий наполегливий, а найцікавіше – чому мене так тягне до нього, що хочеться втекти та сховатись, але водночас притиснутись до нього і не відпускати. Серце шалено стукало в грудях.

– А мені здається – варто. Дивіться, яка погода чудова! Саме час для екскурсії вуличками центру, – він підморгнув мені та взяв у руки телефон – стильний айфон у срібному корпусі.

– Ольга Юріївна, доброго дня. Це Ермеліс Горре. Мені потрібен один із ваших ріелторів для особистої консультації. Сьогодні. Прямо зараз. Що? Ні, Оксана мені не підходить. Мені начхати, що вона найкраща! Мені потрібна Аліна. Ми вже зустрічалися з нею... Мало досвіду, кажете? Чудово, мене це не лякає. Я гадаю, ми домовимося. Дякую!

Я дивилася на нього, як легко він спілкується, як просто він домовився. Тут задзвонив мій смартфон. Телефонувала директорка.

– Так, Ольго Юріївно, слухаю вас, – відповіла я.

– Ти де?

– На зустрічі з Ермелісом...

– Чудово. Ти на сьогодні вільна. Щоб відповіла на всі запитання та покажи все, що йому цікаво.

– Так, звісно.

– Потім відзвітуєш!