Розділ 1

Аліна

Мій телефон надривався знайомою мелодією будильника.

Машинально вимикаю сигнал. Розплющую очі і оглядаюся. Я вдома, у своєму ліжку. За вікном йде дощ. Холодний травень видався у цьому році. І вологий. Дощі постійно.

Дивний сон не дає спокою. Вже не вперше я бачу уві сні незвичайний краєвид, чую голос чоловіка, який поспішає до мене і прокидаюся.

Жоден сонник не дає тлумачення. Найкраща подруга Віка, з якою я поділилася ними тиждень тому, скептично хмикнула і відповіла:

– Чоловіка тобі треба знайти, Алінко!

Тільки від однієї думки перекручує. Два роки минуло як я пережила розлучення – мабуть, найважчий період у моєму житті. Мені тоді здавалося, що життя скінчилося, це кінець. З Льошкою ми почали зустрічатися ще в школі, а через рік розписалися. Хлопець, якому я віддала всю себе, все своє кохання і ніжність, зрадив мене. Повернувшись із відрядження того злощасного дня, я застала вдома банальну сцену – Льошка і якась дівка насолоджувалися один одним у нашому ліжку, в спальні, яку ми облаштовували разом… Я вибігла з квартири грюкнувши дверима, і більше ніколи туди не поверталася. Було паршиве, тяжко і дуже боляче. Неначе частина мене померла, частина душі стерлася. Перший тиждень жила у Вікі, виливаючи їй душу, а потім винайняла кімнату в приватному будинку на Молдаванці за невеликі гроші – завдяки моїй же роботі. З господинею, активною бабусею, одеситкою у сьомому поколінні, як представилася Софія Моїсіївна, ми одразу порозумілися. Біля будинку було два входи, хіба що кухня спільна. Але ми успішно ділили її. І навіть вечорами збиралися за чашкою чаю просто побалакати про життя. Тьотя Соня, як я називала її, була дивовижною оповідачкою. А скільки знала історій. О! На цілий роман вистачить і не один!

Речі мені тоді привіз Льошка сам. Довго умовляв помиритися, вибачався, запевняв, що це помутніння, а любить він лише мене. Але я не повірила, не змогла пробачити. Я навіть розмовляти з ним не хотіла. На розлучення подала першою. Розвели нас швидко, протягом місяця – дітей ми не мали, спільного майна теж. З того часу я закрила серце на ключ. Я не бачила нікого поряд із собою. Знов боялася болю. Боялася зради. Боялася, що знову доведеться збирати себе по шматочках.

Я встала з ліжка і вийшла на кухню робити каву та омлет із сиром.

Тьотя Соня щоранку ходить на Привоз, не скільки робити базар, скільки поспілкуватися та свіжі новини зібрати, тому снідала я традиційно одна, зате була можливість осмислити дивний сон.

Що ж мені сниться вже третій місяць і практично щоночі? Що це означає? Самотність? Зустріч? Що за дивний краєвид? І хто той дивний чоловік, що кличе мене? Мене знову накрили спогади. Скуйовджена від хвилювань душа, дощ – все це лише сильніше засмучувало, рани, що ледь загоїлися, знову почали скиглити. Допивши кави одним ковтком, я швидко сполоснула посуд та пішла у ванну.

Душ допоміг привести себе у відносний порядок. Я заплела звичну косу, обрала яскраво-блакитну сорочку, одягла джинси, взула кросівки, накинула свій улюблений синій плащ і, підхопивши рябий тканинний наплічник, вийшла з дому.

Сьогодні складний день. У мене було призначено кілька важливих зустрічей із клієнтами. Дуже сподіваюся, що мені пощастить укласти хоча б одну угоду.

Я – ріелтор, займаюся орендою та продажем квартир та будинків. Два роки тому саме ця робота допомогла мені знайти та зняти кімнатку, де мене ніхто не чіпав і не турбував, де я могла сховатися від усіх… Але не від себе. Правильно кажуть: від себе не втечеш і не сховаєшся.

В офісі стояв запах свіжозвареної кави та свіжих круасанів. Дівчата любили випічку.

– Всім доброго ранку! – привіталася я.

– Привіт, Алінко! – відгукнулися колеги. – На тебе вже чекають. – кивнула головою Катя у бік м'якого куточка для відвідувачів. На дивані, боком до мене, сидів чоловік. Він пив каву та ліниво гортав каталоги. Я мимоволі залюбувалася ним. Високий, спортивної статури. Чорне волосся акуратно покладене. Темно-сині джинси, біла сорочка і начищені до блиску чорні туфлі надавали йому солідності.

– Гей, – Катька тицьнула мене в бік. – Ти чого? – шепнула вона.

– Угу, – я зняла мокрий плащ, повісила його на вішалку, продовжуючи дивитися на гостя.

– Ти в порядку? – Знову шепнула подруга.

– Так, – розсіяно відповіла я.

– Сподобався, чи не так? – тихенько хихикнула дівчина.

– Тьху на тебе! – Трохи голосніше вигукнула я. Чоловік озирнувся. Я посміхнулася і підійшла ближче:

– Доброго ранку! Я – Аліна. Мені передали, що ви на мене чекаєте.

– Доброго ранку, Аліна! Я – Ермеліс. – Чоловік підвівся, поставивши спорожнілу чашку на скляний столик. – Я вчора вам телефонував, домовлялися про зустріч на десяту ранку. Я трохи раніше приїхав, – він привітно посміхнувся і простягнув руку.

Він був вищий за мене приблизно на голову, а його голос звучав гарним баритоном. Я знову зависла. Потиснула простягнуту руку і посміхнулася:

– Приємно познайомитися.

Що таке? Сама себе не впізнаю. Я щодня спілкуюсь із чоловіками, але такої реакції на них за собою не помічала.