Demon de la bravoure. Частина 4: Демон доблесті.

Чоловіки підвелися й стали перед дерев так, аби повний місяць обплутав їх своїм світлом. Поет заволав:

- Шукали шершні, грізні у своїм дзижчанні, де б і кого свавільно полякати, насправді ж всі вони плелись як кози, і лиш могли пронизливо мичати. Якби мене люб’язно попро­сили, пасти оту дурну отару, то не уникнути б мені від соро­му серцевого удару!

- Не знаю, чи доречно так і з цапом порівняти цю бруд­ноту, від цапа користь хоча б є, від них - одні лишень турбо­ти! - підхопив слова Леньєра фехтувальник.

- То он де ви, собаки, заховалися! - крикнув хтось із найманців.

- Ховалися? Ми думали, що ви тут зачаїлись і вже самі шукати вас втомились!

- Гей всі, ці дурисвіти знайшлись. Самі!

- Усі вже помітили. Як вони тільки горлянки не зірвали, бідолашні!

  Поступово двох товаришів півколом оточив цілий натовп, і зі сторони могло здатися, ніби вони, знаходячись вище інших на пагорбі, виступали перед ними з якоюсь заявою або проповіддю. Але, чому ж ні. Це була їхня вистава для широкої публіки.

- Сірано, слухай, віддай нам поета й забирайся. Нам з тобою сваритися не обов’язково! - звернувся до фехтуваль­ника поважний чоловік середніх літ, підкручуючи товстого вуса.

- Поета? Беріть, - він ступив на крок вперед і вказав на самого себе рукою. - Якщо вам просто сильно захотілося поезії, то навіщо ж було жахати бідного Леньєра?

- Зрозумій, не слід гвардійцю віддавати життя... - почав було чоловік, коли його перебив інший найманець.

- Е ні! Хай залишається. Він вбив мого брата минулого року, тільки тому, що той зауважив у розмові щодо величини його носа! - вдарив себе кулаком в груди багато вбраний молодик.

- Так, і мого кузена він також вбив!

- І мого дядька, клятий убивця! Нікуди він не піде!

- А я вважаю, що він нормальний француз і людина честі. Усіх, кого він вбивав, він перемагав на дуелях. Ніхто ж не відмовився від своїх слів, або від бою, хоча він усім давав такий шанс, - почулося збоку.

- Мовчи де Сент, ти йому так вклоняєшся, бо його ста­раннями тобі не довелося віддавати великий борг за гру в карти. Немає людини, немає боргу. Зручно, правда?

  Таким чином найманці почали сперечатися між собою. У цей час Леньєр запитав у Сірано:

- Скажи,ти дійсно не боїшся смерті? - поет запитував у друга це не просто так. По його очах було видно, що він щиро вірить в те, що це правда.

- Звісно ж боюсь, Леньєре. Але якщо вічно її боятися, то й страшно жити. Насолоджуйся моментом. Диви, яке ми зчинили сум’яття своєю витівкою. - Сірано вказав широким жестом на найманців, деякі з них уже штурхали одне одного й скидали з голів капелюхи, гнівно розмахуючи руками.

- І як ти примушуєш себе залишатися тут?

- Ну, я вірю, що заслужу собі безсмертя своїми твора­ми. У разі моєї смерті, мій вірний друг Лебре, ти його звісно, чудово знаєш, видасть мої твори. Обіцяю - це буде прорив. От що зробить мене вічно живим. І якщо я знаю, що це буде так, то чого мені боятися? - Сірано посміхнувся й звернувся вже до натовпу.

- Панове, то що ви вирішили? Ви прийшли з нами бити­ся, чи як? Якби я знав, що така справа, ми з Леньєром з’їздили б до старого Армана й пропустили б по чарочці. Ми тут, між іншим, вже занудьгували!

  Найманці, отримавши словесного ляпаса від двох смі­ливців, полишили свої суперечки й нарешті з німої згоди посунули до них. Один вийшов вперед і заявив: «Я перший. Носатий виродок мій!». Тим часом обоє відступили до дерев й зайшли в тунель між ними. Леньєр став обличчям до іншо­го входу, але ніхто не намагався обійти їх. Усі погляди були прикуті до де Бержерака. Сам фехтувальник хвацько вихо­пив шпагу з-за пояса й описавши її вістрям в повітрі дугу направив її в бік суперників.

- Даю останній шанс відступити. Буду вбивати кожного, хто перейде цю межу, - сказав він, і швидко махнувши сво­єю зброєю, окреслив перед собою лінію, - то що?

  У відповідь сміливець почув лише сміх й злісні причитання того найманця, який назвав його виродком. Сірано лише зайняв бойову позицію й зручніше перехопив свого паппен- мейхера. Це була бойова шпага, що мала широку закриту гарду, звиту хрестовину та тяжке, товсте лезо, довжиною близько трьох дюймів. Хоча вона була досить тяжкою, моло­дий гвардієць вимахував нею так, неначе це була рапіра для тренувань, тому більш розумні найманці, побачивши, як він тримає її в руках, збавили крок, пропустивши вперед інших.

  Леньєр також був напоготові, міцно вхопившись за свою фламандську шпагу, й зціпивши зуби. Перед тим, як най­манці наблизилися, він устиг сказати своєму другу:

- Не знаю, як там за твори, але за свою відвагу ти вже здобув безсмертя. Це читається у їхніх очах.

  Перший з найманців кинувся у бік товаришів, гнівно про­клинаючи весь рід і одного й другого. Він летів вперед, ши­роко замахуючись своєю шпагою, але раптом різко зупи­нився перед Сірано так, неначе натрапив на невидиму стіну. Потім випустив з рук зброю, повільно відійшов на два кроки й звалився додолу. Фехтувальник прокрутив своєю шпагою в повітрі й різко опустив її донизу. На землю з неї впали краплі крові. Тим часом біля галасливого найманця трава стала темною й блискучою від крові.

- Прямісінько в шию. З одного удару. - похитав голо­вою один із нападників.

- Мені чекати на вас всю ніч? Навіть дами не примушу­ють кавалера нудьгувати так довго. Це що, ваша перша спра­ва, панове? - розвів руками Сірано.

- Годі чекати! В атаку! - п’ятеро найманців зірвалося з місця й напало на фехтувальника. Він хутко відстрибнув під захист дерев, і таким чином, проти нього могло битися лише двоє одночасно. Першого він поцілив рубаючим ударом в стегно, а другому завдав блискавичного уколу в живіт. їх тут же змінили інші, але він не збавляв темпу й перша ж голова, яка показалася в просвіті між стовбурами залишилася без ока. Натиск був сильним, але Сірано швидкими й скупими ударами блокував ворожі напади. В проході було незручно й найманці заважали одне одному, стикаючись плечима, ліктями, перечіпаючись через своїх товаришів, які вже отри­мали на горіхи. За мить в битву включився й Леньєр, зітнув­шись з першими суперниками, які вирішили обійти Сірано ззаду. На жаль, поет не був дуже гарним бійцем, але страх та підтримка друга надала йому сил, і він бився так затято, неначе був офіцером особистої охорони самого короля. «Як виявляєте багацько вишкалу й наснаги, скуштуйте краще ви Леньєра шпаги!» - голосив він й відбивався він стрімких уколів металічних жал супротивників.