Demon de la bravoure. Частина 2: Підступний і багатий.

  На масивному різному стільці, оббитому темно-пурпу­ровою тканиною з витканими на ній золотими узорами, си­дів чоловік середніх літ. Просторий кабінет, у якому він знаходився, був виконаний у майстерному бароковому стилі. З центру стелі звисала, виблискуючи золотом, люстра, на якій палало дванадцять каганців. Це була французька новин­ка, і чоловік уважно обдивлявся її, час від часу роблячи не­великі ковтки якогось напою з гранованої кришталевої склян­ки, яка вже сама по собі була витвором мистецтва. Стеля вражала відвідувача своїми розписами, які розходилися в сторони, неначе промені. Таких променів також було два­надцять. І кожен з них містив біблійний сюжет. Ніхто не ві­дав, пензель якого майстра працював над цими образами, але ходили чутки, ніби це був якийсь відомий італієць. Сам кабінет, який спершу був квадратним, підвели під форму ротонди, заокругливши кутки. У кожному з них розміщува­лося по статуї атлантів, які старанно й без втоми тримали стелю на своїх могутніх плечах, несучи свою безмовну служ­бу. Поруч них розцвітав мистецький ансамбль вигадливої уяви скульптора, який задіював німих силачів у неочікуваних сюжетах. З одного боку розташовувався вхід, закритий ши­рокими й високими дубовими дверима, вкритими червоною фарбою та позолотою. Двері також наслідували стиль, і від самого низу до самого верху їх покривали узори та візерун­ки, які б примусили багатьох столярів від благоговіння пола­мати свій інструмент і більше ніколи не повертатися до своєї роботи. Напроти входу художник розмістив величезний ка­мін, основу якого прикрашала мозаїка все з того ж насиче­ного червоного кольору, а усі кути були обліплені золочени­ми скульптурами. Стіни, як ви вже могли здогадатися, також були червоного кольору, але більш світлого. їх ділили на сектори прямовисні тонкі римські колони, що відходили від підлоги до стелі, надаючи кімнаті ще більшого шарму. Під­лога повторювала радіальне оформлення стелі, проте сама вона просто ділилася на промені, контури яких були наве­дені чорним кольором, і заповнювалися світло-золотавою фарбою. Кімната мала два великих вікна, що були поділені численними перекладинками на маленькі ділянки. їх опері­зували довгі коричневі фіранки із англійського полотна, які спадали до самої підлоги. В центрі кабінету стояв величез­ний овальний стіл, а навколо нього розташовувалися стільці, схожі на той, на якому сидів чоловік. Проте його стілець був оформлений химерніше й зроблений більш великим та ма­сивним, аніж інші. Напевне для того, аби всі пам’ятали, хто тут хазяїн. Взагалі кабінет, вражаючи своєю помпезніс­тю, водночас говорив про деяку обмеженість його власника. Бароко - це, звісно, мистецтво надмірності. Але тут його було аж забагато. Забагато золота, забагато червоного. Червоний - колір знаті, золото - це кров багатіїв. Без нього життя багатія завершується й він перетворюється на бідня­ка. Це був кабінет людини, яка не була впевнена в собі й своєму становищі. І тому в будь-які способи й за будь-якої нагоди старалася нагадати про свій статус іншим.

  До поважного чоловіка зайшов слуга. Він був одягнений у типову на той час білу сорочку з напуском на талії та світло-коричневі панталони, що нижче колін підв’язувалися широкими чорними стрічками. На гомілках виднілися біло­сніжні шовкові шкарпетки, які сильно контрастували з тем­ним неглибоким взуттям, пов’язаним бантом спереду. По­верх сорочки слуга носив коричневу куртку з короткими ру­кавами, гаптовану золотавими нитками. Його темне пряме волосся спадало до самого коміру та плечей, ховаючи за собою одну із підв’язок плаща, який носився на лівому плечі. На обличчі слуги ще спостерігався рум’янець після швидкої ходи, а дихання не було рівним, але він глибоко вдихнув і без жодного дрижання в голосі урочисто звернувся до свого пана:

- Вельмишановний Антуане третій, герцог Грамон, ваш відданий підданець Жюль готовий надати тижневий відлік по витратах!

- Не бажаю слухати ні про які ліври, су та деньє! Усе це лише сміття, й ніщо інше, - поставив склянку на стіл герцог.

- Але ж, вельмишановний пане Грамоне, як можна? На цьому тижні витрати просто колосальні. Взяти лише ті пода­рунки графині.

- Циц! Мовчи! Ніяких подарунків не було, затямив? - грізно зазирнув він йому у вічі.

- Звісно, пане, про що це я. Певно, я заснув за лічбою і щось нафантазував. Мені немає прощення.

- Ох, мій любий Жюль, я тебе прощаю! - сплеснув у долоні герцог. Слуга низько вклонився:

- Ви як завжди сама великодушність та доброта. І все ж, у мене є ще одне запитання, якщо ви мені дозволите його задати.

- Кажи, - герцог знову відпив із склянки.

- Ви найняли... сто найманців, аби розібратися з тим волоцюгою Леньєром? Не думайте, що я вас засуджую. Я посиплю голову попелом і піду по світу, якщо я хоча б крих­ту сумніваюся у ваших рішеннях, але... Навіщо? Поясніть своєму нерозумному Жюлю, навіщо? Це такий удар по ва­ших коштах, такий удар. Усвідомлення цього крає мені сер­це, пане.

Грамон поправив своє жабо й почесав гладко виголене роздвоєне підборіддя:

- Розумієш, мій любий друже, поскільки він звичайний волоцюга, я не можу опускатися до його рівня, аби відповіс­ти на його глумливі та несправедливі слова, необачно ки­нуті в мій бік. Але так як ця людина має шляхетне походжен­ня й авторитет, який робить його слова вагомими, - я не можу залишити це без відповіді.

- Я розумію, пане. Але навіщо так багато найманців? Я звісно чув, що його захищає сам Сірано де Бержерак, але що вони можуть зробити, скажімо, проти п’ятьох найманців?

- Справа не у розправі з ними. Справа у повідомленні, яке я передаю Парижу, - темно-карі очі герцога люто зблис­нули. - Зі мною краще не зв’язуватися. Я маю могутність і владу, і це мій засіб залякування. Можна навіть подякувати Леньєру за таку прекрасну можливість проявити себе.