*
Хоробрість та щирість — тягар в нашім світі,
Чесноти — багатство, що стримує хід,
Шепочуть спокуси гріховнії діти,
На вухо прохання продати весь світ,
Та шлях, що веде до одвічної слави,
Не тільки злостивці торують крізь кривду і страх,
Не тільки знаходять у лоні великої справи,
Його опанують ще й ті, хто вміє лишатись в серцях...
Нічне протистояння, або Demon de la bravoure
Світив повний місяць. Він ласкаво обплітав своїм білястим промінням рясно забудоване різноманітними спорудами місто. Переважали тут світлі тони, а за допомогою невтомного небесного світила, ніч ставала більш ясною та менш страхітливою. Але як можна не боятися, знаходячись на вулицях одного з найбільших міст, які коли-небудь зводило людство, та ще й вночі?
Широкою вулицею повільно крокувало двоє людей. їх кроки бруківкою давали тихе відлуння, що вдень просто потонуло б в загальному галасі, під вечір залишилося непоміченим, але зараз просто завдавало безжальних ударів по вухах знервованих подорожніх. Один з них постійно роззирався в усі боки й інколи щось тихо повідомляв іншому. Його ноги час від часу запліталися й хода була невпевненою, а тим часом другий прямував вперед, неначе випущена з лука стріла, інколи підганяючи товариша. Різницю між цими двома чоловіками можна помітити навіть не будучи дуже уважним спостерігачем, так уже ж вони відрізнялися поміж себе. Перший - дещо згорблений, з опущеною донизу головою, невпевненими, неуважними кроками, зовсім полишеними грації та ясного наміру. Другий же стрункий, з гордо піднятим підборіддям, чеканними кроками військового та ледь помітними яскраво жевріючими вогниками в очах, які з’являлися від відблисків світильників, що висіли біля кожного дому, вхід до якого виходив на вулицю. Ви скажете: «Що тут дивного, очі блищать у кожного!». Але я вам відповім, що цей погляд ви б запам’ятали надовго. І напевне, побачивши ці дві вуглинки, що зачаїлися в глибоко посаджених очах цього чоловіка, ви б пришвидшили крок і поспішили б забратися з дороги від гріха подалі.
Вони пройшли через прекрасний, витончений, і в той же час масивний арочний міст, що проходить крізь невеликий острів Сіте, який вдало примостився в лоні річки Сени. Він був побудований як перехід між Лувром та Абатством Сен-Жермен-де-Пре. І це був не просто якийсь там буденний перехід. Ні! Цей міст мав ширину цілих двадцять метрів й був набагато просторіше більшості паризьких вулиць. Чоловіки дійшли до його середини й збавили швидкість своєї ходи біля пам’ятника вельможного вершника на статному коні, що прикрашав цей міст уже пару десятків років. Той, який не надто міцно стояв на ногах, впав на коліна й заголосив: «Слава Генріху Бурбону, кращому із королів, він не вірив в забобони і по совісті прожив, він потрапив в райські кущі, честь йому й хвала, ми йдемо, як проклятущі, в ніч до чорта на рога!». Інший підняв його, дав легкого стусана, роззирнувся навколо й повів далі. Вони пройшли ще декілька метрів і нарешті він його відпустив, а той як і раніше поплівся поруч, не вичавивши з себе ні звуку.
Згодом бруківка закінчилася. Ліхтарів ставало менше, а сміття на вулицях більше, так за деякий час вони віддалилися від центральних районів Парижа. Вдалині виднілася висока трьохярусна вежа округлої форми, що розташовувалася по самому краю стіни фортеці, закладеної ще в далекому тринадцятому столітті. Дійшовши до потрібного їм місця, чоловіки зупинилися. Один із них невдоволено обдивився свої чоботи й підійшовши до першого дерева, яке трапилося йому на очі, прийнявся запекло збивати з них бруд.
- А я тобі говорив, що не слід одягатися як на бал, ідучи в звичайний шинок, або на діло, - зауважив інший.
- Пристав до мене, наче кліщ, і що не робиш, він все більш... - пробурмотів перший і додав: - нічого страшного, я принаймні помру в достойному моєї особи вбранні.
- Не буду говорити про те, хто чого достойний, але помирати ти зібрався надто рано, Леньєре. Що, невже остогидло жити? Ти обійшов усіх куртизанок Парижа й спробував вино з кожного шинку й тепер тобі нудно?
- Де Гіш не зрозумів мого дотепу й тепер за мною вислані убивці. Знаючи цю мерзенну вельможну вошу, я гадаю, що мені не допоможе навіть компанія найвидатнішого фехтувальника столиці, - тяжко зітхнув Леньєр, і знявши один із своїх високих чобіт, взявся відчищати блискучі металеві набивки, якими було прикрашене взуття, піднятим з землі дрючком. - Тож, смерті мені не оминути.
- Тим не менш його компанія у тебе є, - сказав той і задивився в бік міста. Його куполи й шпилі перепліталися в незнаний, і напевне, неприйнятний для салонного мистецтва ансамбль, але це все одно було красиво. - Хай ніч примружить вічі сонцю, хай місяць зійде на свій трон, бо місто, що так милує гасконців, не може увійти в спокійний сон, хай темрява дахи його укриє, хай холодок шепоче: «Спи», можливо вона ставень та дверей свій фронт закриє, та стихнуть в ночі людства голоси...
- Не знаю, чим ти володієш краще: шпагою, а чи язиком, - помітив Леньєр, натягаючи на ногу чобота.
- Пером, мій друже, пером. Чи тобі не знати, що язиком воліють краще володіти зовсім в інших місцях? - посміхнувся фехтувальник.
- Добре-добре. Ти мене підловив. Твій дотеп я запам’ятаю. Але не думай, що я не можу краще, - потряс рукавицею, яку щойно дістав з-за пазухи, Леньє.