Глава 5

Рожеві окуляри

Найбожевільніше в цьому світі - це люди, які користуються любов'ю інших. Справжнім монстром потрібно бути, щоб бути з людиною, яку не любиш. Користуватися її почуттями і натомість нічого не віддавати.

Але Ірен була не сама. ЇЇ демон ніколи її не лишав. Він кожну секунду був з нею. Вона його ненавиділа. Горіла в семи пекельних вогнях і щоразу воскресала. Та скільки вона ще так зможе, не знала.

Одного ранку, сидячи в парку на лавочці, вона думала про своє життя. Як вона змогла все пережити. Як ще досі може так щиро посміхатися. Адже в її душі вже нема віри в майбутнє. Вона живе одним днем. І все ж таки звідки береться ця дитяча радість і спражні емоції. Як це все досі не вмерло. Де беруться сили кожного ранку вставати з ліжка. Чому цей демон просто не скинув її з багатоповерхівки. Навіщо ж він знущається так довго. 

Її зраджували стільки раз, що в нормальної людини  вже б просто розірвалося серце від болю. А вона існує досі. І досі любить каву і не ненавидить життя.

А збоку демон сидів і думав - "Яка ж ти сильна, моя дівчинка."

А вона пережила мабуть вже все, що деяким і за все життя не траплялося. ЇЇ серце було зшите нею ж по малесеньких кусочках. Зшите воно було сльозами і кров'ю. Кожен її крок, кожен її подих завдавали їй стільки болю, що нормальна людина вже б задихалася в муках.

А вона жила. Любила життя. Любила каву. І кожного ранку одягала рожеві окуляри. 

Ні. Вони не зменшували біль. Не робили краще. Вони називалися НАДІЯ. І цим вона жила, лише на цьому, перемагаючи все існувала. І несла замість крил у цей світ свого демона.