Близкість

«Ліч»

Це коротке слово, виведене тьмяним системним шрифтом під архівним знімком, вдарило Рейна сильніше, ніж розривний патрон. Його обличчя перетворилося на кам'яну, мертву маску, а очі потемніли до чорноти.

— Дерек... — глухо видихнув Рейн. — Як таке можливо?

Він завмер, не в силах відвести погляд від знайомого обличчя. Перед очима на мить усе попливло, змінюючись задушливою хмарою чорного диму, металу, що плавився, гуркотом, від якого лопалися барабанні перетинки, і вогняним пеклом, що поглинуло вежу «Сігма» на Ашшурі.

— Як він міг вибратися? — голос Ніка прозвучав глухо й неприродно.

— Не міг, — відрізав Рейн, дивлячись на фотографію свого бійця. — Прожени ще раз свої алгоритми. Тут явно якась помилка.

— Дай мені пару хвилин.

Пальці Ніка швидко забігали по клавіатурі. Але кожна наступна спроба видавала лише помилку. Знову і знову. Раз за разом. Помилка, збій, недійсний запит.

Після кількох невдалих спроб на одному з екранів спалахнула карта координат із червоною позначкою, що пульсувала.

— GPS?

— Так, — Нік важко видихнув, розминаючи пальці. — Точка доступу до його передавача.

У кімнаті повисла важка тиша. З тих, що зазвичай бувають перед самим вибухом, коли запал вже горить, але детонація ще не відбулася. Зовні, за вікном, мирно догорав світанок, і цей сонний спокій здавався зараз витонченим знущанням.

Усередині в хлопців вирував справжній шторм. Червоний вогник на карті пульсував, і це ритмічне світло лягало рваними відблисками на їхні обличчя. Нік так і завмер, не прибираючи рук із клавіатури. Його мозок хакера, звиклий до чіткої логіки цифр, зараз гарячково крутився на запаморочливих обертах. Він прекрасно розумів: чистий GPS посеред сотень системних збоїв — це неприкритий виклик, який їм підкинули з особливим цинізмом.

А Рейна штормило ще сильніше. У його голові цей червоний сигнал, що пульсував, перетворювався на набат. Минуле, від якого за версту несло кров'ю й гаром, безцеремонно увірвалося в теперішнє. Командир усередині нього вимагав негайно піднятись зі зброєю й іти за своїм бійцем — начхати, пастка це чи ні. Але цей лютий, звичний порив наштовхувався на глуху стіну: в сусідній кімнаті спала Ліара. І цей внутрішній розкол буквально паралізував його.

Вони мовчки дивилися на екран, і в цій дзвінкій тиші було чути лише, як тихо й монотонно гуде системний блок.

— Пастка, — шепіт Ніка прозвучав надто голосно в цій тиші. — Однозначно пастка.

Рейн нічого не відповів, лише сильніше стиснув руку на спинці стільця.

— А якщо, — Нік різко повернувся. — Якщо це правда? Що, як Дерек вижив? У мене ж вийшло повернутися, чому не міг він?

Несміливу надію в голосі хлопця Рейн вважав смішною. Недоречною й дурною. Але в глибині душі йому хотілося в це вірити. Бо якщо хтось іще із загону вцілів — значить, у минулого ще лишилися свідки.

— Це пастка, — процідив Рейн, і його погляд став колючим. — Сто відсотків.

— Та я й сам розумію, що це сир у мишоловці. — Нік мотнув головою. — Але погодься, сука, гарний сир. Рейне, якщо є бодай один шанс зі ста, що він живий... ми ж не можемо просто заплющити на це очі?

Нік повернув голову до друга, чекаючи звичного наказу «до бою». Він був упевнений, що капітан уже подумки перевіряє магазини й прораховує маршрут до точки, звідки йшов дзеркальний IP. Рейн ніколи не кидав своїх. Ніколи.

Але він мовчав. Рейн повільно перевів погляд з екрана на зачинені двері в коридорі. І на його обличчі вперше відбилася важка нерішучість.

Нік насупився, розуміючи, чому капітан зволікає. Він простежив за його поглядом, і здогад обпік зсередини — усе зрозумів без слів. Рейн, який ніколи в житті не відступав перед небезпекою, зараз вагався.

— Ти не поїдеш, — на важкому видиху промовив Нік.

Рейн, нарешті, відвів важкий погляд від коридору й подивився на друга.

— Я обіцяв, що буду поруч, коли вона прокинеться, — глухо відгукнувся Рейн.

Нік лише похитав головою. У будь-якій іншій ситуації він би неодмінно в'їдливо пожартував, але зараз, бачачи це напружене обличчя командира, язик не повертався. Вибір між обов'язком перед минулим і обіцянкою в теперішньому давався Рейну надто важко.

— Гаразд, — Нік різко підвівся, хапаючи зі столу куртку й скидаючи в кишеню накопичувачі. — Бережи її й не лізь на рожен. Якщо можна уникнути бою — уникай.

Рейн коротко, вдячно кивнув, вдячний за те, що друг позбавив його зайвих розпитувань і повчань.

— Я сам з'їжджу, — Нік уже на ходу застібав куртку. — Перевірю, що там. Сиди тихо й чекай дзвінка. Я скоро повернуся.

За хвилину вхідні двері безшумно зачинилися. Рейн залишився сам посеред темної кімнати, віч-на-віч із тією самою тишею, яку він тепер був зобов'язаний захищати.

* * *

Фари позашляховика ліниво різали досвітній туман, забарвлюючи порожню трасу в брудно-сірий колір. Нік міцніше стиснув пальці на кермі, до болю, до хрусту в суглобах, ніби намагався вимістити на шкіряній обшивці всю ту глуху напругу, що накопичилася в салоні.

Замість того щоб стежити за дорогою й прокручувати в голові тактику на випадок засідки, Нік знову і знову повертався думками назад — у темну кімнату свого дому. Перед очима досі стояло обличчя Рейна. Зламане, потемніле, з намертво стиснутими щелепами.

Нік прекрасно розумів, чому капітан залишився. Більше того — він чекав, що Рейн зірветься першим. Що він, як і раніше, рознесе до біса стілець, зіб’є кісточки в кров об стіну від безсилої люті, але рвоне перевіряти цей клятий GPS-сигнал наввипередки з вітром. Це було б у стилі колишнього Рейна. Зрозуміло, передбачувано, по-військовому. Але замість цього він просто застиг, перетворившись на статую, і Нік фізично відчував, якої колосальної, майже нелюдської сили волі коштувало капітанові втримати себе на місці.

Найбільше на світі Нік боявся однієї простої речі. Боявся, що ці почуття Рейна до Ліари — несправжні. Що це просто посттравматичний синдром, дурна сублімація, спроба вчепитися за першу зустрічну людину, щоб заглушити провину за загиблий загін. Якщо це так, то коли ілюзія розсиплеться, Рейн знищить і себе, і цю нещасну дівчинку.