Спалах у темряві

Ліара все ж таки зробила те, чого так хотіла — обережно вивільнилася з хватки Рейна й торкнулася сенсорної панелі. Плита пропищала, і шаленіючий чайник слухняно затих. На контрасті з його оглушливим свистом у просторій кухні повисла майже відчутна тиша.

Вона дістала дві порцелянові чашки, радіючи можливості зайняти руки бодай якоюсь справою, і налила цей нещасний чай. Рейн нерішуче присів на край високого барного стільця. Ліара посунула до нього чашку, і він обхопив її своїми покритими старими шрамами долонями. Вони зробили по першому, обпікаючому ковтку. Крижане, тиснуче напруження між ними поступово, крапля за краплею, почало змінюватися першою пробкою теплотою. Рейн дивився на неї крізь пар, що піднімався над чашкою, і в його очах більше не було паралізуючого страху — тільки ніжність, яку він тільки починав відчувати. Його плечі вперше за цю ніч помітно опустилися, дозволяючи йому зробити глибокий, спокійний видих.

Рейн покрутив чашку в руках, глухо зв'якнувши порцеляною об стільницю. Відрепетирувана брехня про допомогу з переїздом уже здавалася дурістю, а мовчання затягувалося, стаючи надто інтимним. Йому потрібно було терміново щось сказати. Що завгодно, аби не видати свого скаженого пульсу.

— Хороший чай, — хрипко промовив він, дивлячись кудись у район її плеча. — Міцний.

Ліара кліпнула, не одразу зорієнтувавшись, як реагувати.

— Це бергамот, — тихо відповіла вона, стиснувши пальцями свою чашку. — Це єдиний чай, який я тут знайшла.

— Зрозуміло, — Рейн важко кивнув і зробив ще один ковток, ніби складав іспит з етикету. — З бергамотом — це добре. А ремонт у тебе тут... дорогий, мабуть?

Він всерйоз роздивлявся глянцевий фасад кухонного острівця, ніби приїхав сюди як будівельний оцінювач, а не чоловік, який щойно ледь не збожеволів від близькості.

— Не знаю, — Ліара зробила ковток. — Квартира не моя, я тут зовсім чужа.

Він тільки-но почав розслаблятися. Уперше за три роки повірив, що цей чистий, безпечний світ може належати й йому також. І в цю саму секунду спрацював професійний, вбитий на рівень підсвідомості рефлекс.

У глибині нічної вулиці, десь там, за панорамним склом тринадцятого поверху, стало дивно тихо. Жодного звуку, ніби світ вимер. Рейн обернувся до вікна, намагаючись уловити бодай щось, але все, що він чув — тиша, яка закладала вуха.

— Рейне? — Ліара не розуміла, що його привернуло в нічній темряві. Але міміка на обличчі Рейна, яка різко змінилася, починала лякати.

За вікном пролунав дивний, чужорідний звук. Тонкий, наростаючий, стрімкий свист, який звичайна людина прийняла б за шум вітру чи далекий гальмівний виск. Але Рейн знав цей звук надто добре.

Часу на пояснення не було. Мозок солдата увімкнувся швидше, ніж він устиг усвідомити, що відбувається. Рейн рвонувся вперед просто через кухонний острівець, зносячи чашки. Його важке тіло врізалося в Ліару, захоплюючи її за собою, перевертаючи на підлогу й намертво вдавлюючи в паркет під прикриття міцної стільниці.

У наступну мить панорамне вікно з оглушливим, лютим дзеленчанням розлетілося на мільйони сяючих уламків. У простір кухні, розриваючи нічне повітря, увірвався шквал кулеметної черги, безжально кришачи хром, білий глянець та їхню ледь зароджену тишу. Шквал кулеметного вогню не припинявся, перетворюючи секунди на нескінченність. Спалахи пострілів за порогом зруйнованого вікна на мить осявали кухню мертвотно-білим, рваним світлом, вихоплюючи уламки глянцевих фасадів, що летіли в усі боки, та фонтани бетонної крихти.

Рейн лежав на Ліарі, повністю накриваючи її своїм тілом, вдавлюючи її в підлогу так сильно, що їй здавалося, ніби під цією вагою в неї зламаються ребра. Але ця вага була єдиним, що утримувало її на межі між життям і смертю. Над їхніми головами, зі свистом і скреготом прошиваючи кухонний острівець, летіли кулі, залишаючи рвані дірки.

Ліара заплющила очі, судорожно вчепившись пальцями в його кофту на грудях. Вуха заклало від пекельного, безперервного гуркоту, а повітря миттєво наповнилося їдким гаром, пороховим димом і пилом від розбитого гіпсокартону.

— Ліаро! Жива?! — його хрипкий крик увірвався в її свідомість крізь дзвін у вухах. Він вимагав відповіді, судорожно обмацуючи її плечі й голову, перевіряючи, чи не зачепило уламками.

Вона змогла лише уривчасто кивнути, вткнувшись носом у його плече й кашляючи від піднятого пилу.

Друга хвиля кулеметної черги пройшла трохи нижче, розриваючи верхню частину кухонного острівця. Зверху на них посипалася крихта зі штучного каменю й уламки їхніх чашок.

Звук пострілів на мить стих, змінившись важким, глухим відлунням у вухах. Але за вікном почувся новий звук — низький, рокочу чий гул потужних двигунів важкої техніки, від якого завібрували стіни будинку. Залишатися тут було самогубством — ще декілька секунд, і важкий калібр просто перетворить їх на решето.

— Ідемо. Швидко! — рявкнув Рейн просто їй у вухо. Крижаний контроль, який ще п'ять хвилин тому здавався незграбною бронею, повернувся до нього в одну мить.

Він перекотився, ривком піднімаючи її на ноги й утримуючи за талію. Майже зігнувшись навпіл, Рейн буквально поволік її за собою з кухні вглиб темного коридору, геть від панорамних вікон. Тільки опинившись у відносній безпеці за товстою бетонною стіною коридору, Рейн дозволив собі зупинитися. Він притиснув Ліару спиною до стіни, на секунду зазираючи в її розширені від жаху очі.

— Як ти?

Його голос змусив Ліару здригнутися. Вона не змогла нічого відповісти, жадібно вдихаючи повітря. У горлі пересохло, а легені ніби забило невидимим піском — кожен вдих давався з хрипом і приносив лише їдкий присмак порохового гару. Серце калатало в грудну клітку так шалено й гучно, що цей стук віддавався у скронях, заглушаючи свист куль за стіною. Ліару некеровано трусило. М'язи здерев'яніли, пальці, які все ще судорожно стискали тканину кофти Рейна, звело судомою, і вона ніяк не могла їх розтиснути.