"Валькірія"

У Залі Архітекторів панувала напівтемрява — густа, стерильна, яка буває тільки в центрах глобального контролю. Величезний настінний екран пульсував синім сяйвом. На нього в хаотичному, але жорстко структурованому порядку були виведені розрізнені файли, зернисті кадри вуличних камер спостереження та старі, наполовину засекречені особисті справи. Червоні маркери «Ліквідація» поверх чорно-білих фотографій здавалися випаленими клеймами. Спалахували й гасли рядки логів, графіки переміщення транспорту, супутникові прив'язки до місцевості. У цій цифровій павутині билося й осідало чуже, вже засуджене життя.

Тут не було випадкових речей. Кожна деталь — від монолітного столу з чорного габро до беззвучного, ледь відчутного дихання кліматичних систем — підкреслювала абсолютну, безлику владу тих, хто перебував у приміщенні. Люди, які сиділи в глибоких шкіряних кріслах, не підвищували голосу. Для них ці папки й біжучі тайм-коди не були людськими долями. Це були маркери на карті. Помилки коду, які потрібно було виправити швидко, чисто й безповоротньо.

Один із Архітекторів відкинувся на спинку крісла. Його обличчя залишалося в густій тіні, далеко за межами ріжучого синього сяйва монітора. Про його присутність нагадували лише рівне, лякаюче рідкісне дихання та ліниве, монотонне шурхотіння планшета — він байдужо перегортав сторінки свіжих оперативних зведень, ледь затримуючи погляд на рядках.

Напроти нього, просто під безжальним конусом стельового світла, витягнувшись по струнці, стояв Куратор. На його лобі блищали дрібні краплі поту, а пальці, притиснуті до швів штанів, ледь помітно тремтіли. Чоловік, який для рядових виконавців був незаперечним законом і ходячою смертю, тут виглядав хлопчиськом, що завинив. Він не смів підвести очей, завмерши в очікуванні вердикту.

Архітектор зробив паузу. Шурхотіння припинилося. Палець у дорогій, бездоганно чистій рукавичці завмер на фотографії Рейна. У напівтемряві Залу цей мовчазний жест здався Куратору страшнішим за зведений курок.

— Три роки, — неголосно, без зайвих емоцій промовив чоловік. Голос його тек рівно, безживно, як підсолений розчин у крапельниці. — Три роки ми функціонували з абсолютною впевненістю, що загін «Д» повністю знищенний. Ти особисто закривав справу. Присягався, що ліквідація пройшла бездоганно, і скріпив це своїм підписом. Що я бачу на моніторах зараз?

— Двоє із загону вижили, — у розмову вступив другий Архітектор, який сидів глибше в тіні. Від його безбарвного, свистячого тону в Куратора по спині пробіг крижаний спазм. — Вижили, затаїлися, а тепер знову повернулися на нашу шахову дошку. Нам не подобаються зайві фігури. Вони ламають геометрію партії.

Куратор судорожно сглотнув сухий клубок, що застряг у горлі. Повітря в приміщенні здавалося надто розрідженим, легені пекло, але він відчайдушно намагався зберегти залишки професійного холоднокров'я:

— Дефект архівних даних, визнаю. Моя недоробка. Я негайно переперевірю весь ланцюжок упущень і локалізую загрозу...

— Виключено, — різко перебив перший Архітектор, і Куратора буквально хитнуло назад, ніби від фізичного удару. — Нам не потрібні твої вивчення. Нам не цікаві виправдання й «локалізації». Нам не потрібні контрольовані ризики. Архітектурі потрібен чистий майданчик. Наказ колишній, Кураторе: утилізація. Без імпровізацій. Без шансу на диво. Цього разу вони мають зникнути остаточно. Фізично.

— Зрозуміло, — Куратор ледь помітно кивнув, готовий розкланятися, але його зупинив тихий, вкрадливий голос другого чоловіка.

— У разі повторного саботажу... повільності... або якщо в тебе раптом прокинеться сентиментальність, — тебе буде дискваліфіковано.

У Залі повисла важка тиша. Куратор застиг, відчуваючи, як невидима зашморга затягнулася на його власній шиї. Вибору йому не залишили, але правила гри щойно змінилися в найгірший бік.

— Але ти ж добре пам'ятаєш, що в нас означає це слово? — перший Архітектор злегка нахилився вперед, і світло екрана, нарешті, вихопило його підборіддя й тонкі, позбавлені губ складки рота. — Із Системи не можна просто піти. Не можна отримати кулю в потилицю й легко відділитися. Спочатку ми заберемо все, що робить тебе людиною. Усе, заради чого ти повертаєшся додому. Кожне ім'я, яке ти так дбайливо намагався приховати у своїх зашифрованих особистих архівах. Ми знайдемо їх усіх! Ти сидітимеш у цьому кріслі й по хвилинах дивитимешся на їхню агонію на цьому самому екрані. А коли ти вигориш вщент... коли в тобі не залишиться нічого, крім крику — ми прийдемо по тебе.

Куратор стояв нерухомо, боячись навіть зморгнути сльози люті й безсилля, що підступили до очей. Його особисті таємниці, його єдина вразливість, яку він ховав роками, були розкриті секунду тому одним рухом пальця. Його знищили заздалегідь, ще до того, як він вийшов із цього залу.

— Наказ прийнято, — глухо, заледве розтискаючи зліплені губи, відповів він. — Буде виконано.

* * *

Рейн зайшов у виділену йому кімнату й пройшов до вікна, за яким глухо шумів нічний ліс. Уперся лобом у холодне скло, важко, надсильно дихаючи. Усередині все клекотало від злої, безпорадної образи. З усіх людей на землі саме Мірея знала, куди бити, щоб зруйнувати його глуху оборону. Рейн надто сильно дорожив нею, щоб просто відмахнутися. Їй він прощав те, за що будь-кого іншого пристрелив би на місці. Їй він ніколи б не посмів висловити в очі те, що зараз диким роєм крутилося в голові.

«Яке ти мала право? Навіщо лізти мені в душу?»

Але Мирея прийшла й безжально, з м'ясом зідрала з нього кокон із глухої вини.

«Три роки — це величезний термін для тих, хто хоче забути, і нікчемно малий для тих, хто пам'ятає».

Три роки Рейн ховав себе разом зі своїм загоном, упиваючись скорботою. А потім з'явилася Ліара. Усього три дні божевільного, живого спалаху — і він боягузливо втік назад у своє портове пекло, вирішивши, що принесе їй тільки попіл. І ось тепер Мірея вимагає, щоб він повернувся.