Донька генерала

У лісовому будиночку темніло швидко. Варто було сонцю зачепитися за верхівки вікових сосен, як густі вечірні тіні миттєво розповзалися по кутках кімнат. Після того як пішов Варгас, дім здавався незвично величезним і притихлим. Чути було тільки, як зрідка потріскують охололі мостини та шумить вітер у кронах дерев за вікном.

Мірея сиділа на дивані, зручніше вмостившись серед подушок. Малюк усередині заворушився, штовхнувши її, і Мірея звичним жестом поклала ладонь на живіт, м'яко погладжуючи його. Вона усміхнулася, але її погляд одразу ж повернувся до старої, потертої папки, яку вона пів години тому відкопала на нижній полиці шафи.

Це був старий фотоальбом. Її особистий архів далеких спогадів.

Вона обережно відкрила щільну обкладинку, і в ніс одразу ж ударив ледь невловимий, до болю знайомий запах — суміш старого паперу, машинного мастила та дешевого розчинника. Запах майстерні, у якій вони з Кайденом колись лагодили «Валькірію». Загін «Д» завжди повертав шаттл у доки трохи підбитим, але не зламаним. Ця машина була уособленням духу загону — міцним, потужним і незламним. І коли цю «пташку» підбили, у душі Кайдена наче утворилася діра, яку не змогла заповнити навіть Мірея.

На першій же сторінці на неї поглянуло дівчисько з замазаним мазутом обличчям, широкою усмішкою та гайковим ключем на плечі. Мірея мимоволі усміхнулася, кінчиками пальців торкаючись глянцевого знімка. Нахлинула ностальгія, що відгукнулася в грудях теплим, тягучим сумом. Здавалося, це було в іншому всесвіті. Час, коли вона була найкращим механіком в окрузі, коли її пальці пахли металом, а в голові не було ні страху перед Системою, ні цієї вічної тривоги.

На наступному фото вони були всі разом — молоді, до біса втомлені після чергової вилазки, але страшенно задоволені. Хлопці обліпили широке крило «Валькірії» як грона, Діана, як зазвичай, виділилася — умостилася на самому носі шаттла, примудрившись якось утримати рівновагу на похилому обтічнику й звісити ноги вниз. Дивитися на неї збоку було страшно, але на фото вона виглядала абсолютно щасливою, а в центрі стояла Мірея, гордо схрестивши руки на грудях. Вони довіряли їй свої життя, адже від того, як вона налаштує двигун, залежне, чи повернуться вони додому. І вони поверталися. Завжди…

Мірея перегорнула сторінку, вдивляючись в обличчя хлопців. Майже нікого не залишилося в живих. А ті, хто залишився — ніколи вже не будуть колишніми...

Вона зітхнула, відчуваючи, як усередині ворушиться глуха впертість. Зараз, замкнена в цьому безпечному глухому лісі, оточена абсолютною турботою Кайдена, вона іноді до нестями сумувала за тим відчуттям потрібності. За гуркотом інструментів, за запахом бензину й за тією чистою, відчайдушною свободою, яка в неї була. Вона була щаслива чекати на дитину від коханого чоловіка, але її минуле життя — життя механіка загону «Д» — все ще вимагало свого голосу.

Мірея перегорнула сторінку, і її пальці завмерли, так і не опустившись на щільний картон. Із глянцевого прямокутника, примружившись від яскравого сонця, на неї дивився Нік. Він стояв, спершись на капот її старого робочого пікапа, з вічно розпатланим вихром волосся і цією своєю дурнуватою, самовпевненою усмішкою, з якої вона колись так часто кпила. У руці він тримав якусь замаслену деталь і кривлявся перед камерою.

У грудях Міреї неприємно, гостро кольнуло.

— Ніку… — ледь чутно прошепотіла вона в порожню кімнату.

Малюк усередині знову штовхнувся, ніби реагуючи на те, як миттєво почастішав пульс його матері. Мірея повільно опустила долоню на знімок, окреслюючи контур чужого обличчя. Минуло вже стільки часу, але ця рана досі кровоточила при кожному спогаді. Вона сама оплакувала його, сама намагалася зміритися з тим, що цього шаленого, невгамовного хлопця більше немає на світі. Що його сміх більше ніколи не зазвучить у її майстерні під стукіт ключів.

Мірея заплющила очі, притискаючи долоню до грудей. Спогади нахлинули з такою силою, що на секунду здалося, ніби в лісовій тиші дійсно почувся знайомий крок. Але то був лише вітер, який жбурляв гілки сосен у панорамні вікна будиночка.

За вікном остаточно стемніло, і синюваті сутінки затопили кімнату, роблячи обличчя на старих фотографіях заледве помітними. Мірея прикрила альбом, але залишила його лежати на колінах, обіймаючи обома руками поверх живота. Їй потрібно було побути в цій тиші й згадати, хто вона є насправді.

* * *

— Рейне!

Ліара ривком сіла на ліжку. Серце калатало в грудях як скажене, а в порожній кімнаті все ще лунав луною її власний відчайдушний вигук.

Вона важко, переривчасто дихала, судорожно озираючись на всі боки і стискаючи пальцями край чужої, надто гладкої ковдри. Але навколо була тільки лякаюче холодна чистота квартири Кайдена. Прозоре ранкове сонце безжально різало очі крізь панорамні вікна, висвітлюючи кожну ідеальну лінію цього дорогого мінімалізму. Тут нема за що було зачепитися погляду, щоб заспокоїтися. Усе здавалося виставкою в меблевій галереї.

Ліара закрила обличчя руками, намагаючись утримати вислизаючі уривки сну, але вони танули, як дим, залишаючи по собі лише запитання. Залишилося тільки фантомне, майже фізичне відчуття на лівому зап'ясті — ніби сильні пальці Рейна досі міцно стискали її руку, як тоді... Їй здавалося: якщо вона зараз опустить долоні й подивиться на шкіру, то побачить цілком реальні синці. Вона пам'ятала тепло його долоні, його гарячковий шепіт, і цей контраст із теперішньою самотністю лякав.

Вона спустила ноги на холодну підлогу. У квартирі панувала дзвінка тиша, від якої закладало вуха.

— Лео?.. — тихо покликала вона, і її голос пролунав жалюгідно, одразу ж загубившись у високих стелях.

Відповіді не було. Ліара піднялася й повільно пішла коридором, стискаючи край футболки, яка була на неї надто великою. Вона зазирнула у вітальню, потім на кухню. Нікого. На кухонному столі, притиснутий склянкою, лежав аркуш паперу, складений удвоє. Вона підійшла ближче й невпевнено розгорнула листок: