Тепла вода, чорний глянець

Кайден увійшов до будинку безшумно, ледь торкаючись мостин, але йому здавалося, що гуркіт його власного серця мав розбудити всю околицю. Від нього пахло гаром, дощем і тим специфічним металевим запахом, який завжди переслідував його після завдань.

У передпокої горів тільки тьмяний нічник. Кайден завмер, прислухаючись. У будинку стояла та особлива, густа тиша, яка буває тільки там, де хтось спить спокійним сном. Він стягнув куртку, намагаючись не зачепити кобуру — шкіра рипнула, і цей звук здався йому оглушливим. Кайден затамував подих, дивлячись на сходи, що вели на другий поверх.

Він піднявся нагору, відчинив двері в спальню, але зупинився на порозі. Світло місяця падало на ліжко, вихоплюючи обличчя Міреї та руку, затишно підкладену під щоку. Вона лежала на боці, і під тонкою тканиною нічної сорочки було видно її живіт. Кайден опустився на край ліжка так повільно, ніби це було найнебезпечніше завдання в його житті. Він простягнув руку — брудну, зі збитими кісточками пальців — і завмер за пару сантиметрів від її плеча. Він так сильно хотів торкнутися її, переконатися, що вона тут, що вона реальна, але боявся принести на своїх долонях той холод, з якого щойно вибрався.

Мірея уві сні ледь помітно зітхнула і трохи повернулася, неусвідомлено шукаючи його тепло. Кайден заплющив очі. У цей момент він ненавидів себе за те, що його руки пахнуть порохом, поки його дружина виношує життя.

Тиша в будинку була такою глибокою, що Кайденові здавалося, ніби він оглух. Після виття сирен, криків і того свистячого шуму у вухах, який завжди залишають по собі постріли, цей спокій різав не гірше за ніж.

Він ще кілька секунд дивився на Мірею. Маленький світ усередині неї ріс, не знаючи, що зовні все летить шкереберть. Кайден стиснув щелепи так, що зуби скрипнули. Повільно підвівся і вийшов, причинивши двері в спальню до клацання. Цей звук став межею, що відрізала його від мирного дихання Міреї. Лише опинившись у порожньому коридорі, він дозволив плечам опуститися, а обличчю спотворитися від тієї важкості, яку він так ретельно приховував усередині. Він на мить притулився спиною до холодного дерева дверей, сповзаючи вниз. Закриваючи обличчя руками, намагався звикнути до теплоти й затишку будинку.

Коли Кайден нарешті відчув силу в ногах, він не поспішаючи встав. Кожен крок до дверей ванної давався взнаки, ніби гравітація в цьому будинку раптом стала вдвічі сильнішою. У ванній він не вмикав верхнє світло — вистачило тьмяного відсвіту з коридору. Він довго, майже несамовито, тер руки милом. Вода стікала у злив сіро-бурими струменями, уносячи з собою пил бетонних прольотів і запах порохового гару. Він тер доти, поки шкіра не почала садніти. Будто можна було просто змити з себе все, що він зробив за останні години.

Витерши руки насухо, він зайшов на кухню. З прочиненого вікна віяло прохолодою та свіжістю після дощу. На столі стояла недопита склянка води — Мірея тепер часто залишала її, бо ночами її мучила спрага. Кайден сів за стіл, не вмикаючи світло. Він просто сидів у темряві, поклавши чисті руки, що пахли милом, на холодну стільницю.

Перед очима все ще стояв Рейн. Він утратив із ним зв'язок пару днів тому. Знаючи, що той поранений, Кайден припускав найгірше. Але водночас знав, що Рейн не раз був на порозі смерті й усе одно виживав. Ця його суперздатність завжди заворожувала Кайдена. Він, мабуть, навіть заздрив Рейну. І дуже хотів уміти так само.

Кайден потягнувся до чайника, і його бік відгукнувся гострим болем. Він просичав, піднімаючи край футболки. Рана була неглибокою, але незручною. Кайден не помітив моменту, коли її отримав. Так бувало досить часто, коли він був частиною загону «Д», але зараз… зараз він не може так підставлятися. За спиною сім'я, а без нього вони беззахисні.

Кайден натиснув на кнопку чайника. І поки той відгукувався тихим, наростаючим шипінням, він повернувся у ванну, щоб обробити рану, поки Мірея не побачила його в такому стані. Він геть не хотів, щоб вона переживала за нього. Тільки не зараз.

Повернувшись на кухню, Кайден не став заварювати каву — від неї тільки сильніше тремтіли б руки. Просто налив у кухоль теплої води, як це часто робила Мірея, і обхопив її долонями. Тепло повільно перетікало в пальці, заспокоюючи зудячу шкіру на розбитих кісточках.

Він дивився у вікно на далекі чорні тіні сосен, а в голові крутилася одна й та сама фраза: «Яка різниця, де я був? Головне, що я повернувся додому».

Кайден зробив ковток. Вода була безсмачною, але вона змивала ту сухість у горлі, яка завжди з'являлася після довгого очікування в засідці.

Раптом нагорі рипнула мостина. Кайден завмер, прислухаючись. Серце вмить переключилося в бойовий режим, хоча він розумів — це просто будинок. Або вона.

Він зробив ще один ковток теплої води. Вона м'яко зігрівала зсередини, але не могла вгамувати холод, який, здавалося, в'ївся під саму шкіру.

«Головне, що тут тихо», — подумав він, заплющуючи очі.

Йому не потрібно було знати подробиці чужих маршрутів. Йому вистачало свого. Садна на руках пульсували в такт серцебиттю, нагадуючи про те, що реальність нікуди не ділася, вона просто чекає за дверима. Але зараз, у цьому просторі, що пах лавандовим ополаскувачем Міреї та свіжістю після дощу, він хотів бути просто чоловіком. Людиною, яка завтра вранці приготує сніданок для коханої жінки й обговорюватиме з нею колір шпалер для дитячої.

Згори знову донісся звук — цього разу виразне шелестіння ковдри й важке, сонне зітхання. Мірея прокинулася. Вона не кликала його, але Кайден відчув це шкірою. Вона завжди відчувала, коли він повертався. Ніби між ними була натягнута невидима нитка, яка починала тремтіти, щойно він переступав поріг.

Він вилив залишки води в раковину і навшпиньках пішов до сходів.

— Кайдане?.. — пролунав згори тихий, хрипкий від сну голос.

Він завмер на першій сходинці. У цьому одному слові було все: і полегшення, і запитання, на яке він ніколи не відповість правду, і те безумовне кохання, яке зараз здавалося йому єдиним рятівним колом.