Навіть у демонів є серця

— …Дякую, генерале, — Нік вимкнув рацію, і в підвальному приміщенні, де вони сховалися, запанувала важка тиша. Лише краплі води десь у кутку відбивали ритм по іржавому металу. Нік не встиг сховати прилад. Різке, сухе клацання за спиною змусило його завмерти.

— Кому ти дзвонив? — голос Рейна був хриплим, просякнутим утомою, але пістолет в його руці не тремтів.

Рейн стояв, притулившись плечем до бетонної опори. Його очі гарячково блищали. Він щойно виринув із важкого сну і застав фінал розмови, яка ніяк не вкладалася в його голові.

— Рейне, прибери зброю, — Нік повільно, самими лише пальцями, поклав рацію на ящик. — Це старий канал. Єдиний, який не прослуховує «Магістраль».

— «Дякую, генерале»?! — Рейн зробив крок уперед, і відблиск від єдиної тьмяної лампи вихопив його перекошене обличчя. — З ким ти говорив?

— Із Варгасом, — Нік чув, що Рейн на межі. — Він на нашому боці. Старий ризикує головою, щоб витягнути нас.

— Витягнути?! — Рейн зірвався на злий, гавкаючий сміх. — Чи скоригувати координати для «Альфи»?

Нік повільно, дуже плавно підняв руки долонями вперед і почав повертатися до Рейна. У цьому підвалі кожне слово могло стати або мостом, або останнім цвяхом у віко їхньої спільної труни.

— Подивися на мене, командире, — голос Ніка був незвично м'яким, яким зазвичай заспокоюють зламаних новачків після першого бою. — Якби я хотів тебе здати, ти б не прокинувся.

Рейн не опустив пістолет, але дуло ледь помітно хитнулося. Його погляд метався по обличчю друга, шукаючи каверзу в кожній зморшці.

— Варгас — не «Магістраль», Рейне. Точніше, вже ні, — Нік зробив обережний крок назустріч, скорочуючи дистанцію, але залишаючись у зоні ураження. — Він ненавидить те, на що перетворилася система. Він попередив, що Куратор не вірить, ніби ми загинули в колекторах.

— І ти віриш йому на слово? — Рейн сплюнув кров, змішану з бетонним пилом. — Після того, що було три роки тому?

— Тоді все було інакше... — почав Нік, але Рейн перервав його різким, рваним жестом пістолета.

— Інакше?! — Рейн подався вперед, і Нік побачив, як розширені його зіниці. — Варгас — системний пес. Він годується з тієї ж годівниці, що й Куратор. Ти думаєш, він «ризикує головою»? Ні, Ніку. Він підчищає хвости. Ми… Я — його головний прокол. Поки я живий і знаю правду, він під прицілом, розумієш?

Рейн задихався. Повітря в підвалі бракувало, воно здавалося йому отруєним. Кожен звук — капання води, гудіння вентиляції — бив по нервах, як молот по ковадлу.

— Рейне…

— Ти привів його сюди, так? — Рейн обвів стволом простір підвалу, наче стіни вже були прозорими для «системи».

Він майже кричав, але голос зривався на свистячий хрип. У його голові вже вибудовувалася бездоганна, але моторошна схема: Варгас дає наказ, Нік виконує, а Куратор чекає за рогом, щоб поставити фінальну крапку.

— Ти навіть не розумієш, що він тебе купив, — Рейн зробив ще крок, скорочуючи дистанцію до критичної. Його палець на спусковому гачку тремтів від напруги. — Він знайшов твоє слабке місце. Твою віру в те, що хтось       ще залишився людиною. Але людяність — це розкіш, від якої ми зреклися багато років тому.

Нік бачив, як обличчя Рейна блідніє, стаючи сірого, землистого кольору. Його командир зараз не бачив перед собою друга. Він бачив «Магістраль».

— Прибери руку від кишені! — заревів Рейн, коли той спробував поворухнутися. — Руки! Я хочу бачити твої руки, бісів «рятівнику»! Якщо я почую бодай один сигнал від цієї рації, я вишибу тобі мізки раніше, ніж твій генерал договорить фразу.

Рейн притис ствол до грудей Ніка, прямо над серцем. Його трясло. Але це було не тремтіння від холоду, а вібрація перевантаженого механізму, який ось-ось вибухне.

— Ти ж уже здав мене, так? — прошепотів Рейн, і в його очах Нік побачив не лють, а первісний, дитячий жах людини, яка остаточно загубилася в темряві. — Скажи мені... вони вже за дверима?

Нік відчував, як холодний метал пістолета втискається в його груди крізь тканину куртки. Він бачив, що Рейн уже не тут — він у пастці свого власного пекла, де кожен звук перетворюється на брязкіт затвора.

— За дверима нікого немає, — тихо сказав Нік, не опускаючи рук. — Єдиний, хто зараз хоче тебе вбити — це ти сам.

— Брехня! — Рейн майже виплюнув це слово. Його погляд метнувся до дверей, потім назад до Ніка. — Ти говориш занадто спокійно. Тебе так учили? Заспокоїти ціль перед ліквідацією? Варгас пообіцяв тобі амністію за мою голову?

Рейн натиснув стволом сильніше, змушуючи Ника позадкувати до ящиків.

— Ти хочеш, щоб я повірив, ніби старий генерал просто вирішив стати святим?

Нік зрозумів: час вичерпано. Рейн уже не контролював себе. Ще секунда, випадковий шурхіт у вентиляції — і станеться непоправне.

— Пробач, командире, — його голос змінився. — Але ти не залишаєш мені вибору.

— Що?.. — Рейн на мить запнувся, збитий з пантелику цією зміною тону.

У ту ж секунду Нік різко пішов плечем убік, збиваючи лінію вогню. Рейн спробував скоригувати приціл, але його виснажене тіло зреагувало із запізненням у долю секунди. Цього вистачило. Нік рвонувся впритул, скорочуючи дистанцію так, щоб Рейн не міг випрямити руку зі зброєю. Лівою рукою він перехопив зап'ястя командира, уводячи ствол в бетонну підлогу, а правою — вихопив із прихованої кишені розвантажувального жилета шприц-тюбик. Різкий, професійний удар в основу шиї.

Рейн видав гортанний звук — чи то зойк, чи то хрип. Його очі розширилися, в них на мить спалахнула чиста, незамутнена лють, а потім вона почала гаснути, заливаючись чорнильною темрявою препарату.

— Ти... — Рейн спробував договорити, але язик німів.

Пістолет вислизнув із його пальців і з брязкотом ударився об бетон. Уся та сталева жорсткість, яка тримала Рейна останні кілька діб, випарувалася в одну мить. Він спробував ухопитися за плечі Ніка, але пальці лише безпорадно проїхалися по тканині.