Демон та Привид

Рейн розплющив очі і насамперед подивився на настінний годинник — четверта ранку. Механічний шелест секундної стрілки був єдиним звуком у палаті. Після дзвінка Кайдена минуло всього нічого, а свідомість уже виштовхнула його з в'язкого лікарського сну.

Рейн лежав нерухомо, дивлячись у стелю, на якій танцювали тіні від індикаторів медобладнання. Кожне слово Кайдена у слухавці вгвинчувалося в мозок розпеченим саморізом.

Зрада, куратор і чистка хвостів. Він згадав той злощасний день. Згадав, як заклинило зв'язок саме в той момент, коли їхню групу затиснули в лещата. Як обіцяна евакуація запізнилася на нескінченні сорок хвилин, залишивши їх помирати під шквальним вогнем і звуками вибухів. Тоді він списав це на хаос, помилку в розрахунках. Тепер же знав — це було сплановано.

Рейн повільно, долаючи дикий біль у боці, підняв руку. Пальці намацали край пластиру, що фіксував катетер у вені. Він рвонув голку без вагань. Червона крапля впала на білосніжне простирадло, розповзаючись потворною плямою. Монітор біля ліжка зайшовся в істеричному писку, фіксуючи стрибок пульсу і втрату сигналу.

— Цапи-відбувайли, як же, — прохрипів він. Голос нагадував скрегіт заліза по бетону. — Будьте прокляті!

Рейн сів, і світ перед очима на мить перетворився на калейдоскоп із сірих і червоних плям. Він стягнув із обличчя кисневу маску, відкидаючи її як непотрібний мотлох. Спустивши ноги на холодну підлогу, Рейн сперся на тумбочку, намагаючись встати. Його тіло, колись ідеальний інструмент для вбивства, зараз було посічене й заштопане, але всередині палав той самий вогонь, який дав йому його позивний.

Він знав, що в шафці біля дверей лежить його «тривожний комплект». Кайден не міг залишити його порожнім. Рейн спробував зробити крок. Тіло ще слабко його слухалося після добової дози морфіну, але часу на відновлення було обмаль. Крок, другий — і Рейн дістався до металевих дверцят шафи. Відчинивши її, на дні побачив пакет із чистим одягом. Поверх нього лежав важкий, холодний «Зіг Зауер» і три повні магазини. Він швидко одягнувся в чорне, натягнув куртку, приховуючи бинти. Подивився в дзеркало над раковиною: блідий, із темними тінями під очима, але погляд був живим і холодним.

— Дванадцять годин, Привиду, — прошепотів він, перевіряючи хід затвора. — Я встигну за дванадцять.

Рейн вийшов із палати в коридор. Черговий лікар, що підвів голову від документів, навіть не встиг скрикнути — важке руків'я пістолета торкнулося потилиці з хірургічною точністю.

Він вийшов на вулицю через чорний хід, через сліпі зони камер. У нього не було плану, не було підтримки. У нього була тільки точка на карті під назвою «Аванпост» і список імен, які потрібно було викреслити з життя.

Рейн ковзнув у тінь за госпблоком, де під брезентом стояв старий, припалий пилом мотоцикл одного з санітарів. Не яскравий байк, а робоча конячка, на яку ніхто не озирнеться.

Діяти доводилося швидко. Він не відчував пальців від холоду, але коли руки торкнулися металевих деталей, спрацювала м'язова пам'ять. Кілька секунд — і двигун глухо відгукнувся, викидаючи в сире повітря струмінь їдкого диму.

Рейн сів у сідло і ввімкнув передачу. Двигун заревів ще гучніше. Від різкої напруги м'язів його пронизав біль у боці, нагадуючи про себе спалахом перед очима. Він мимоволі притиснув долоню до пов'язки.

— Зберися!

Фиркнув він сам собі і рушив із місця.

Рівний гул мотора на порожньому шосе діяв заколисливо, але Рейн не дозволяв собі розслабитися. Холодний вітер забивався під куртку, і кожен вдих на швидкості обпікав легені, як ковток крижаної води. Він міцніше стиснув кермо, і цей рух — нахил корпусу вперед — раптом викликав із пам'яті фантомне відчуття.

Минулого разу він не був один.

Рейн майже фізично відчув, як Ліара притискається до його спини. Тоді, коли світ навколо них розлітався на шматки, вона була єдиним джерелом тепла. Він згадав, як її пальці судомно вчепилися в його куртку, як її дихання уривчасто торкалося його потилиці через тканину.

Він пам'ятав її тіло — напружене, як натягнута струна, але водночас дивно податливе, яке довірилося йому в той момент повної безнадії. Вона не просто їхала з ним, вона вчепилася в нього так, ніби він був єдиним твердим об'єктом у реальності, що розсипалася.

І він, звиклий відчувати тільки важкість зброї і холод броні, тоді вперше за багато років відчув чиєсь життя так близько. Тендітне життя, що билося в шаленому ритмі.

Рейн струснув головою, намагаючись скинути цю ману. Зараз її не було за спиною. Була тільки порожнеча нічної траси і тупий біль у боці, але тепло її долонь на ребрах Рейна, здається, проникло в нього глибше, ніж шрами.

У його світі ніхто не рятує просто так. Але вона... вона дивилася на нього так, ніби бачила в ньому щось, що варте було порятунку. І це лякало його дужче, ніж кулі.

Мотоцикл нахилився на повороті, йдучи в бік промзони. Рейн знав, що там, за складами, у нього є місце, де можна перечекати пару годин. Але думки все одно поверталися до неї. Йому потрібно було зрозуміти, що робити з цим дівчиськом, яке тепер назавжди було пов'язане з ним цією тонкою хірургічною ниткою.

* * *

Кайден заглушив мотор у дворі за два квартали до будинку. Він посидів у темряві кілька хвилин, дивлячись на свої руки. Вони були чистими, він відмив їх ще в ангарі, але відчуття чужої крові на шкірі в'їлося в пам'ять. Йому потрібно було «перемкнути» тумблер із режиму ліквідатора на режим чоловіка.

У квартирі пахло домом. Тим самим запахом, який він намагався зберегти в пам'яті щоразу, йдучи на завдання. Кайден завмер у дверях спальні. Мірея не спала — вона напівлежала, обклавшись подушками, і в її руках була якась книга. Коли він увійшов, вона повільно відклала її вбік.

Кайден мав такий вигляд, ніби пройшов через кілька кіл пекла, і вона бачила це по тому, як неприродно прямо він тримав спину.

— Йди до мене, — тихо сказала вона.