Код "Зеро"

Ліара завмерла у дверному прорізі кухні, судомно притискаючи до себе рушник. Вона чекала побачити будь-кого — сувору охорону або самого Кайдена з його непроникним обличчям, — але не цю жінку.

Незнайомка стояла біля кухонного острова, і в її неквапливих рухах було стільки природної грації й домашнього тепла, що Ліара мимоволі затамувала подих. Сонячне світло з вікна м’яко підсвічувало її світле волосся, створюючи навколо неї майже відчутний ореол спокою. Коли вона обернулася, Ліара побачила її очі — дивовижно ясні й теплі. У них не було ані тіні осуду чи холоду, лише м’яке, щире співчуття.

— Ох, пробач, я не хотіла тебе налякати, — жінка усміхнулася так просто й відкрито, що Ліара відчула, як клубок у горлі трохи послабшав. Голос гості був м’яким, мов оксамит. — Кайден сказав, що ти зовсім не відпочивала. Я Мірея.

Ліара ковтнула, відчуваючи себе безмежно маленькою і беззахисною.

— Ви… — голос зірвався, але вона спробувала знову. — Ви дружина Кайдена?

Мірея трохи схилила голову, і в куточках її очей зібралися добрі променисті зморшки.

— Сподіваюся, він не надто сильно тебе налякав своїм «режимом безпеки»? Він іноді забуває, що не всі навколо — його солдати.

Вона обережно, ніби боячись злякати, посунула до краю столу пакет із цупкого паперу.

— Я привезла тобі трохи речей. Знаєш, чоловіча сорочка добра для кіно, але в житті кашеміровий светр гріє значно краще. Тут усе чисте, я сама обирала. Ми з тобою майже одного зросту, тож має бути зручно.

Ліара зробила невпевнений крок уперед. Запах Міреї — тонкий аромат квітів і чогось домашнього — остаточно збив її з пантелику.

— Чому ви приїхали? — тихо запитала Ліара, дивлячись на руку Міреї, яка мимоволі погладжувала живіт. — Кайден міг просто надіслати кур’єра.

Мірея на мить завмерла, і її погляд став іще м’якшим. Вона підійшла трохи ближче й узяла Ліару за руки.

— Кур’єр привезе одяг. Але він не привезе розуміння, — Мірея зітхнула, і її голос став іще тихішим. — Я знаю, як це — коли твій світ раптом перевертається догори дриґом. Знаю, як страшно буває за тих, хто зараз… не з нами. Кайден дуже хвилюється за Рейна. А я просто хочу, щоб ти знала: ми тобі не вороги.

Вона відпустила руки Ліари й легенько торкнулася краю пакета пальцями.

— Будь ласка, переодягнися. Тобі треба зігрітися. А я поки заварю чай. У Кайдена тут усе надто правильне, треба додати цій кухні трохи життя, як думаєш?

Ліара взяла пакет і зникла у спальні. Руки все ще трохи тремтіли, коли вона натягала на себе речі Міреї. Светр кавового кольору, з тонкої, майже невагомої вовни, яка миттєво увібрала залишки холоду. Він пах лавандою і свіжістю.

Коли Ліара повернулася на кухню, атмосфера там змінилася. Мірея господарювала біля плити. Пролунав затишний свист чайника, а на столі вже стояли дві керамічні кружки, які вона, мабуть, знайшла в надрах ідеальних кухонних шаф.

— Отак значно краще, — Мірея обернулася і тепло усміхнулася, оглянувши Ліару поглядом. — Тобі дуже пасує цей колір. Сідай. Чай із чебрецем — саме те, що потрібно, коли здається, що світ довкола став надто колючим.

Ліара нерішуче опустилася на високий стілець. Тепло від кружки, яку Мірея підсунула до неї, приємно обпекло долоні. Дивлячись на те, як упевнено і спокійно Мірея рухається кухнею, Ліара раптом запитала:

— Як ви це робите?

Мірея завмерла із заварником у руках і запитально підняла брову.

— Живете так, ніби все нормально, — Ліара обвела рукою стерильну квартиру. — Ніби за порогом не відбувається всього цього. Ви ж знаєте, хто ваш чоловік. Знаєте, на що він здатний.

Мірея повільно поставила заварник і сіла навпроти, тримаючи свою чашку обома руками. На мить її погляд став задумливим. Вона несвідомо погладила свій живіт, і Ліара помітила, як на її обличчі промайнула тінь тієї самої внутрішньої сили, що допомагає їй стояти поруч із таким чоловіком, як Кайден.

— Страх — поганий супутник, Ліаро. Якщо я впущу його в дім, у Кайдена не залишиться місця, де він міг би просто дихати. Він робить свою роботу, щоб цей світ не розвалився на шматки. А я роблю так, щоб у нього завжди було місце, де він може розслабитися.

Вона потягнулася через стіл і накрила долоню Ліари своєю.

— Ти зараз тут, і тобі не варто боятися. Кайден ніколи не порушує своїх обіцянок.

Мірея трохи примружилася, помітивши, як Ліара заворожено дивиться на її живіт крізь скляну стільницю. Це був погляд людини, яка давно забула, що у світі існує щось настільки просте й прекрасне.

— Хочеш? — тихо запитала Мірея, кивнувши на свій живіт. — Він сьогодні дуже активний.

Ліара завмерла. Ця пропозиція була настільки інтимною, настільки чистою, що в неї перехопило подих. Вона повільно, боячись зруйнувати мить, простягнула руку. Мірея м’яко взяла її за пальці й спрямувала долоню. Під шкірою Ліара відчула виразний, живий поштовх. Зовсім крихітний, але сповнений такої неймовірної сили, що світ довкола Ліари на секунду перестав бути сірим і холодним.

У цій кухні, серед чужих меблів, Ліара вперше відчула, як тілом розливається спокій. Вона підняла очі на Мірею, і в її погляді було тихе, приголомшене усвідомлення: життя триває. Попри все.

— От бачиш, — прошепотіла Мірея, — тепер ти знаєш наш головний секрет. Життя завжди перемагає, Ліаро. Що б не відбувалося там, за дверима.

Ліара довго не прибирала руку. Цей крихітний, ледь відчутний поштовх під долонею став для неї єдиною реальною подією за останню добу. Усе інше — постріли, холодний дощ, заціпеніння — раптом почало здаватися кадрами з чужого, поганого фільму. А тепло шкіри Міреї під її пальцями було справжнім.

Ліара підняла очі. У горлі стояв клубок, що не давав сказати ані слова. Вона чекала від цієї зустрічі чого завгодно, але Мірея просто сиділа поруч, нічого не вимагаючи.

— Тобі не потрібно нічого говорити, — тихо сказала Мірея, ніби прочитавши її думки. Вона обережно вивільнила свою долоню й знову обхопила кухоль із чаєм. — І не потрібно намагатися бути «сильною» просто зараз.