Ціна спокою

Позашляховик Кайдена їхав нічним шосе рівно, як важка праска, що розгладжує складки реальності. У салоні пахло шкірою й якимось дорогим освіжувачем.

Ліара сиділа на задньому сидінні, притулившись чолом до холодного скла. Місто за вікном здавалося декорацією — надто яскравим, надто галасливим після сірої тиші квартири Рейна. Кайден вів машину впевнено, однією рукою притримуючи кермо, ніби це не була небезпечна евакуація, а звичайна поїздка по продукти.

— Хочеш зробити музику тихішою? — запитав він, не повертаючи голови.

Ліара здригнулася. Вона навіть не помітила, що в салоні грає якийсь м’який, огортаючий джаз.

— Ні, все гаразд.

— Ти занадто напружена, — Кайден мигцем глянув на неї через дзеркало заднього виду. — Рейн у надійних руках. Мої хлопці подбають про нього.

Ліара кивнула, але пальці все одно нервово перебирали край сорочки. У голові, мов заїжджена платівка, крутився погляд Рейна — той останній, ламаючий, коли Кайден фактично вирвав її з його рук. Вона все ще відчувала тепло його пальців на своєму зап’ясті, але це тепло швидко змінювалося крижаним онімінням.

— Він сказав, що довірив би тобі своє життя, — раптом сказала вона, нарешті глянувши на нього.

Кайден коротко всміхнувся. У цій усмішці не було глузування, радше — стара, втомлена дружба.

— Бо я єдиний, хто витягував його з лайна, коли він вирішував, що безсмертний. Ми знайомі стільки років, що я пам’ятаю його ще до того, як він обзавівся всіма цими шрамами й кепським характером.

Його погляд був прикутий до дороги, а руки в чорних рукавичках нерухомо лежали на кермі.

— Чому ти це робиш?

Кайден на секунду стиснув кермо трохи міцніше.

— Бо він хоче, щоб ти жила, — просто відповів він. — А я хочу, щоб мій друг перестав сходити з розуму від страху за твоє життя.

Машина плавно звернула з автостради. Пейзаж за вікном почав змінюватися. Брудні промзони й миготливі вивіски дешевих мотелів змінилися широкими, ідеально освітленими проспектами. Тут не було сміття на узбіччях. Тут навіть дерева здавалися висадженими по лінійці.

— Як ви познайомилися?

— Випадкове знайомство в місці, куди я б не пішла вдруге.

«Випадкові знайомі так одне на одного не дивляться», — промайнуло в думках Кайдена, коли вони під’їхали до елітного житлового комплексу. Машина плавно сповільнила хід перед шлагбаумом. Кайден звичним жестом приклав карту до термінала, і пластикова стріла слухняно піднялася вгору, відкриваючи шлях у внутрішній двір.

— Тут зона «сліпої плями» для міста, — пояснив Кайден. — Люди, які тут живуть, люблять приватність і платять за це. Тебе тут ніхто не зачепить. Ти тут у повній безпеці.

«Безпека» — це слово для Ліари звучало за останню добу більше, ніж за все її життя.

— Приїхали, — неголосно сказав Кайден, паркуючи машину біля акуратного під’їзду з панорамним склінням.

Ліара ледве знайшла в собі сили вийти. Кайден мовчки притримав її за лікоть, допомагаючи подолати шлях до входу.

У холі пахло дорогими парфумами й свіжими квітами. Консьєрж за стійкою ввічливо всміхнувся й кивнув Кайдену. Вони піднялися безшумним ліфтом на тринадцятий поверх. Квартира зустріла їх запахом дорогого дерева й нових меблів. Стерильність приміщення трохи лякала Ліару.

— Їжа в холодильнику. Одяг у шафі в спальні. Відпочивай, Ліаро. Я на зв’язку.

Ліара пройшла вглиб вітальні. Квартира була наповнена м’яким світлом, що падало на порожній обідній стіл. Вона підійшла до вікна й подивилася вниз: там, за шлагбаумом, текло звичайне життя.

— Почувайся як удома, — Кайден кинув ключі на консоль біля входу. — Я не буду замикати тебе зовні, Ліаро. Ти доросла дівчинка й розумієш, що зараз твоє обличчя на будь-якій камері за межами цього району — лише мішень. Але якщо тобі щось знадобиться — просто скажи.

Ліара кивнула.

— Телефон та ключі на тумбочці, — Кайден зупинився, його рука завмерла на ручці дверей із внутрішнього боку. Він подивився на Ліару. — Відпочивай.

Двері зачинилися з м’яким клацанням. Ліара підійшла до кухонного острова, де стояла ваза з фруктами. Вона взяла яблуко в руку, відчуваючи його вагу. Ліара хотіла надкусити, але не змогла. Вона опустилася на підлогу просто там, на кухні, і беззвучно заплакала, стискаючи в долоні цей твердий, ні в чому не повинний фрукт.

* * *

Кайден вів машину, однією рукою притримуючи кермо, а іншою раз у раз потираючи перенісся. Втома пекла очі, але він не дозволяв собі розслабитися. Біля повороту до свого селища він зупинився біля цілодобового квіткового магазину й купив оберемок білих еустом — Мірея любила їх за те, що вони нагадували їй маленькі хмаринки.

У їхньому домі пахло корицею й умиротворенням. Кайден увійшов до передпокою, і тягар останніх годин, здавалося, сповз із його плечей разом із курткою. Тут усе було просякнуте миром, який він так відчайдушно захищав: запахом воску для меблів, якимись травами й ледь вловимим ароматом улюбленого крему Міреї. Кайден пройшов у спальню, де в м’якому світлі нічника спала вона.

Мірея лежала на боці, підклавши долоню під щоку. П’яте хмариння її вагітності вже виразно окреслювалося під тонкою тканиною нічної сорочки. Її дихання було рівним, безтурботним, абсолютно далеким від того світу, звідки він щойно повернувся.

Кайден присів на край ліжка, відчуваючи, як усередині все, що було натягнуте сталевою струною, повільно відпускає. Він обережно, самими кінчиками пальців, торкнувся її живота. Під долонею ледь відчутно штовхнулося щось живе. Мірея щось пробурмотіла уві сні й, не прокидаючись, накрила його руку своєю.

— Я тут, — ледь чутно прошепотів він, цілуючи її в скроню. — Я вдома.

Він сидів так кілька хвилин, дивлячись у вікно. У його погляді не було й тіні тієї порожнечі, яку бачила Ліара. Зараз у ньому була лише нескінченна, болісна ніжність.

Заради цього спокою він був готовий зробити що завгодно. І якщо ціною за тишу в цій спальні було чиєсь життя — він заплатить його, не роздумуючи.