"Капсула часу"

Гул міста залишився позаду, змінившись тріском металу, що остигав. Коли Рейн звернув у вузький, просяклий сирістю двір і зупинився біля найближчого під’їзду, Ліара відчула, як його спина, до цього кам’яна, раптом стала лякаюче м’якою. Мотоцикл сіпнувся й затих. У цій раптовій тиші Ліара почула його дихання — рване, зі свистом, ніби кожен рух коштував йому неймовірних зусиль.

— Ми на місці, — прохрипів він, але не поворухнувся. — Злазь.

Він не зліз сам. Залишився сидіти, важко спираючись на кермо. Ліара незграбно сповзла з сидіння, стягнула важкий шолом і тільки тоді, у слабкому світлі вуличного ліхтаря, подивилася на свої руки. На світлій шкірі долонь залишилися темні, майже чорні розводи.

— Ти поранений…

Жах, який вона відчувала перед ним, на мить відступив, придушений інстинктом людини, звиклої дбайливо поводитися з тим, що зруйноване. Рейн повільно повернув до неї голову. Його обличчя було блідим, але погляд залишався таким самим жорстким.

— Заходь усередину.

Рейн вів її темним під’їздом будинку, який явно бачив кращі часи. Ліара йшла за ним, ледве переставляючи ноги, поки вони піднімалися на четвертий поверх. Він рухався дивно: одне плече було опущене нижче за інше, а рука, якою він тримався за перила, залишала на запиленому металі темні відбитки.

Рейн зупинився біля дверей, важко дихаючи, і двічі провернув ключ. Двері піддалися зі скрипом незмащених петель.

Квартира зустріла їх запахом пилу, старого дерева й застиглого часу — так пахнуть місця, з яких життя пішло раптово, залишивши все на своїх місцях.

Рейн не став вмикати основне світло — лише невелику настільну лампу в кутку. Кімната одразу наповнилася м’яким бурштиновим світлом.

— Проходь, — Рейн кинув ключі на тумбочку. Звук металу об дерево прозвучав надто гучно.

Ліара неспішно пройшла до кімнати. Уздовж однієї зі стін тягнулися відкриті полиці, що просіли під вагою книг. Безкінечні ряди пожовклих корінців класики, перемішані з технічними довідниками з фізики.

Ліара мимоволі зачепилася поглядом за знайому палітурку — точно такий самий томик віршів стояв у неї на приліжковій тумбочці, тільки її був новим, а цей — зачитаний до м’якості тканини на обкладинці.

У кутку, поруч із вузьким ліжком, стояв старий вініловий програвач. На ньому застигла платівка, вкрита сірим оксамитом пилу. Поряд, у важкому кріслі, була кинута якась книга, закладена старим квитком на поїзд. Здавалося, господар вийшов із кімнати на хвилину, але ця хвилина розтягнулася на десятиліття.

Єдиним чужорідним предметом тут був сам Рейн, образ якого зовсім не вписувався в інтер’єр. Ліара бачила, як краплі брудної води з його куртки падають на старий паркет, вбираючись у дерево, яке пам’ятало зовсім інші кроки — легкі, впевнені, не обтяжені вагою зброї. Він був утіленням жорстокого «тепер», замкненим у крихкому «колись».

— Не дивись так на них, — хрипко кинув Рейн, помітивши її погляд, прикутий до книжкових полиць.

Його обличчя, у світлі тьмяної лампи, стало майже прозорим, і в цю мить Ліара зрозуміла: ця квартира не захистить його. Якщо вона просто зараз не зробить хоч щось, він залишиться в цій квартирі назавжди — ще однією забутою річчю, вкритою пилом.

— Де аптечка? — спитала вона, переступаючи невидиму межу, що розділяла її страх і необхідність діяти.

— Кухня... під раковиною. Подвійне дно в ящику.

Рейн буквально впав на стілець біля столу, скрегочучи зубами від болю. Його обличчя в цьому жовтому світлі здавалося вирізаним із каменю — гострі вилиці, щільно стиснуті губи, тіні під очима.

Коли вона повернулася, Рейн уже стягнув через голову футболку. Ліара мимоволі зупинилася у дверях. Вона очікувала побачити рану, але не була готова до того, що побачить його.

Тіло Рейна було мапою битв: старі шрами від куль, довгий білуватий слід на плечі, якісь позначки, значення яких вона не знала. Але прямо зараз усе це перекривав свіжий, рваний поріз на боці. Кров продовжувала текти, ліниво стікаючи до пояса штанів.

Ліара підійшла ближче й опустилася навпочіпки. Вона відкрила кейс. Вона змочила серветку антисептиком.

Рейн спробував перехопити її зап’ястя.

— Я сам, — видихнув він через силу, і в цьому «сам» чулося впертість людини, яка не звикла покладатися на інших.

Ліара не відсторонилася. Вона завмерла, і коли він опустив на неї очі, очікуючи побачити слухняність або страх, він натрапив на погляд, від якого всередині все обірвалося.

Це був погляд людини, якій більше нічого втрачати. У ньому не було співчуття, яке він міг би висміяти, чи слабкості, яку можна проігнорувати. У її розширених зіницях відбивалася вся правда їхнього становища: його блідість, запах крові в кімнаті, де застиг час, і її власні тремтячі руки, які — попри це тремтіння — не випускали аптечку.

Рейн осікся. Повітря застрягло в нього в грудях. Під цим поглядом його «я сам» розсипалося, перетворившись на безглузду браваду. Він раптом побачив у ній єдину живу душу в цій квартирі, яка просто зараз витягує його з небуття.

Його пальці на зап’ясті розтиснулися, і він відпустив її.

— Гаразд, — ледь чутно прошепотів він, здаючись.

Коли вона вперше торкнулася краю рани, Рейн здригнувся. Його м’язи під її пальцями напружилися, перетворившись на сталеві канати. Він видав низький, гортанний звук, більше схожий на рик.

Ліара завмерла, її серце калатало десь у горлі.

— Дихай, — прошепотіла вона, сама не розуміючи, кому це каже. — Будь ласка, просто дихай.

Рейн розплющив очі й подивився на неї згори вниз. Він звик, що його бояться або ненавидять. Але не звик, щоб про нього піклувалися.

Вона зосередилася на рані так само, як зосереджувалася на пошкодженій палітурці старовинної книги. Її пальці, вимазані в його крові, тепер діяли впевненіше. Вона бачила, як його дихання поступово вирівнюється, хоча пальці Рейна так сильно вчепилися в край столу, що дерево жалібно тріщало.