Поза межами невагомості

Рейн стояв біля верстака, методично перевіряючи спорядження. У голові було порожньо й холодно — ідеальний стан перед виходом на точку. Він уже майже забув про кав’ярню, про дощ і про жінку, чий погляд на мить змусив його відчути себе живим. У цій порожнечі була його сила; почуття лише сповільнювали реакцію.

Він потягнувся по запасний магазин до пістолета, і його погляд випадково впав на сміттєвий кошик. Зім’ятий чек із кав’ярні лежав зверху, мов німий докір. У пам’яті спливла вітрина, віддзеркалення вулиці, мокрий асфальт… І постать у непомітній сірій куртці, що завмерла в тіні газетного кіоску через дорогу від них.

Рейн завмер. Його мозок, натренований роками виживання, почав прокручувати запис останніх тридцяти хвилин у сповільненій зйомці. Він бачив це обличчя. Бачив цей розворот плечей.

— Дідько, — видихнув він у порожню кімнату.

Вони вирішили піти найпростішим шляхом. Якщо Рейн заговорив із цивільною — значить, вона ключ. Або, як мінімум, витратний матеріал, на який його можна виманити. Він згадав, як вона йшла — не до зупинки, а швидким кроком углиб житлового кварталу, стискаючи в руці ключі.

Він розумів, що повертатися туди — це смертний вирок, порушення всіх протоколів. Але логіка «системників» була прозорою: вони не вб’ють її одразу. Спершу вичавлять із неї все, що вона знає. А раз вона не знає нічого — це зробить допит безкінечним.

* * *

Ліара не вмикала світло в передпокої, коли зайшла до квартири. Їй хотілося вірити, що це просто втома змушує її руки тремтіти. Вона пройшла на кухню, набрала у склянку води й випила залпом, дивлячись на відображення міста в чорному, непроникному склі вікна.

Вона жила на третьому поверсі — достатньо високо, щоб не чути шепоту перехожих, і достатньо низько, щоб почуватися частиною вулиці. Зазвичай це заспокоювало, але не сьогодні.

Її погляд упав на кухонний стіл. У голові все ще звучав низький, трохи хрипкий голос Рейна: «Саме в такі моменти він і трапляється… коли не чекаєш». Ліара струснула головою, намагаючись відігнати нав’язливу думку. Цей чоловік був параноїком. Небезпечним, дивним параноїком, який бачив ворогів у кожній тіні. Але чому тоді його слова зараз здавалися єдиною правдою в цьому заснулому місті?

Вона підійшла до вікна, щоб затягнути штори, і раптом завмерла. Внизу, через дорогу, стояв позашляховик. Чорний, безликий, із працюючим двигуном — ледь помітна біла пара короткими поштовхами виривалася з вихлопної труби в холодне повітря.

Серце пропустило удар і забилося десь у горлі. Ліара повільно, намагаючись не робити різких рухів, відступила вглиб кімнати, у рятівну темряву.

* * *

Рейн вилетів із майстерні, на ходу вихоплюючи телефон. Пальці швидко набрали номер. Йому потрібно було зв’язатися з тим, кому він не раз довіряв свою спину — з Кайденом. Але слухавку ніхто не брав. Лише довгі, холодні гудки.

— Диявол… — проричав він.

Рейн стрибнув на байк, і рев двигуна заглушив шум дощу, що посилювався. Він мчав крізь стіну води, не відчуваючи холоду, у голові працювала суха арифметика: час, відстань, кути огляду.

П’ять хвилин на байку, якщо ігнорувати світлофори. Три хвилини, щоб знайти потрібний будинок — він пам’ятав її напрямок, а житлових будинків у кварталі було лише два. Він порушував усе, чого його вчили, підставляючись під удар заради жінки, чиє ім’я ледве пам’ятав.

* * *

Раптом у коридорі пролунав звук. Тихий, майже крадькома — так звучить метал, коли обережно входить у паз. Хтось зовні не ломився в її двері. Їх відчиняли тихо, професійно. З упевненістю хижака, який знає, що всередині немає нікого, крім самотньої й наляканої жертви.

Ліара затамувала подих, відчуваючи, як крижаний піт стікає по спині. Телефон залишився в сумці, сумка — в передпокої, просто біля дверей, які зараз відчиняли. Тікати було нікуди.

Вона кинулася до кухонної шафи. Висунула шухляду — тихий скрегіт металу по дереву здався їй у цій тиші гуркотом обвалу. Пальці зімкнулися на руків’ї широкого ножа для хліба. Вага сталі трохи протверезила, але долоня була такою вологою, що ніж ледь не вислизнув. Ліара притулилася спиною до стіни біля дверного прорізу кухні, затискаючи рот вільною рукою, щоб не видати себе жодним схлипом.

У передпокої пролунав фінальний клац. Двері м’яко піддалися. Смужка світла з під’їзду на мить розсікла напівтемряву коридору й одразу зникла — гість зачинив за собою двері так само акуратно, як і відчинив.

Почувся шурхіт підошов по паркету. Відвідувач не поспішав. Він рухався розмірено, перевіряючи кімнати одну за одною. Ліара бачила, як тінь у коридорі повільно видовжується, наближаючись до кухні.

— Я знаю, що ти тут, — голос був тихим, рівним і моторошно позбавленим емоцій. — Виходь. Якщо смикнешся — буде боляче, але якщо будеш розумницею — просто поговоримо.

* * *

Рейн загальмував за рогом, вимкнув фари й заїхав у двір за інерцією. Очі сканували тіні, вихоплюючи знайомі обриси.

Чорний позашляховик стояв у глибині двору, схований під розлогим кленом. Двигун був заглушений, але Рейн бачив, як краплі дощу миттєво випаровуються, ледь торкнувшись капота. Машина приїхала нещодавно. У салоні нікого не було. Це означало найгірше: вони вже всередині.

Він ковзнув поглядом по вікнах будівлі. П’ять поверхів, десятки квартир. Але в одній із них, на третьому поверсі, щойно коротко мигнуло світло — ніби хтось перекрив собою тьмяну лампу. Рейн кинув байк і, перевіривши пістолет у кобурі, швидким, безшумним кроком попрямував до під’їзду. Код на дверях не став перешкодою — він зламав його за секунди.

* * *

Тінь хитнулася, і в дверному прорізі кухні з’явився силует. Високий, підтягнутий чоловік у темній куртці. Він не виставляв зброю вперед — пістолет був у руці, але опущений стволом донизу. Він справді не сприймав її як загрозу. Для нього вона була лише джерелом інформації.