Ті, що йдуть поруч

Ранок був сірим і лінивим — таким, що не вимагає рішень. Мірея сиділа на підвіконні, підібгавши ноги, й повільно пила каву, дозволяючи теплу горнятка зігрівати долоні. За вікном місто ще не прокинулося до кінця: поодинокі машини, приглушені кроки — ніби світ говорив упівголоса.

Кайден застібав кобуру, перевіряючи ремені звичним, майже машинальним рухом. Він завжди робив це мовчки. Мірея знала: якщо він починає говорити під час зборів — значить, щось справді не так.

— Рейн дзвонив? — спитала вона, не обертаючись.

— Уночі, — відповів він.

Мірея кивнула. Вони давно навчилися розмовляти так — без уточнень, без зайвої ваги в словах. Усе важливе було сказано в інших кімнатах, в інших роках і за інших обставин.

— Він знову лізе туди, куди не слід? — у її голосі не було роздратування. Лише спокійна констатація.

— Він завжди туди лізе, — Кайден усміхнувся, затягуючи застібку. — Тому ми досі живі.

Мірея нарешті повернулася до нього, вдивляючись так, як дивляться на щось водночас дороге й звичне. На секунду затрималася, ніби хотіла щось сказати, але передумала.

— Ти йому довіряєш? — спитала натомість.

Запитання прозвучало легко. Без підтексту і без перевірки.

— Свою спину — так, — відповів він одразу. — Ти ж знаєш, він рятував мене не раз.

Кайден підійшов ближче, нахилився й поцілував її у скроню. У цьому жесті було більше, ніж у довгих зізнаннях: упевненість, звичка і вибір тієї єдиної, що носить під серцем його дитину.

— Не затримуйся, — тихо сказала Мірея.

— Постараюся.

— І якщо Рейну раптом знадобиться допомога… — вона запнулася, добираючи слова. — Дай йому зрозуміти, що він не сам.

Кайден уважно подивився на неї, вловлюючи тембр голосу.

— Він і так це знає, — м’яко відповів він.

Мірея усміхнулася й коротко кивнула. Вона підвелася, підтягуючи футболку, що трохи відкрила округлий живіт. Підійшла ближче до Кайдена, поправляючи комір його куртки. Її руки затрималися на його шиї трохи довше, ніж зазвичай. Він знав, про що вона думає в цю мить, чого боїться.

— Усе буде добре, — Кайден торкнувся її підборіддя, ледь піднявши його, й упіймав погляд. — Я постараюся приїхати раніше, — усміхнувся. — І не зловживай кавою. Пам’ятай, у твоєму стані вона небажана.

— Добре, — усміхнулася вона на видиху. — Люблю тебе.

— І я тебе, — усміхнувся Кайден, поцілував її й вийшов з квартири.

Коли двері за ним зачинилися, вона ще деякий час стояла нерухомо. Квартира знову наповнилася тишею. Мірея повернулася на кухню, почала прибирати зі столу: горнятко Кайдена з остиглою, недопитою кавою, крихти, недбало складений рушник. Усе на своїх місцях — і водночас не зовсім.

Дивлячись на горнятко з холодною кавою, Мірея повільно поставила його в мийку й увімкнула воду. Спостерігаючи, як вона наповнюється, подумки планувала день.

Проходячи коридором повз спальню, вона краєм ока помітила кофту, недбало перекинуту через спинку стільця. Мірея зупинилася й зайшла до кімнати. Взяла кофту до рук, уважно оглянула: тканина щільна, темна — і пляма збоку, майже біля шва.

— Знову, — прошепотіла вона без роздратування, радше з втомленою констатацією.

Пляма була свіжою. Отже, прати треба одразу. Вона автоматично прикинула: замочити, порошок, холодна вода. Мірея навіть не замислювалася, що це. Для неї питання звучало інакше — відіпрається чи ні.

Вона пройшла у ванну, увімкнула воду, кинула кофту в таз. Вода повільно темніла, розчиняючи сліди ночі, про яку вона не збиралася думати.

Колись — дуже давно — вона ставила запитання. Потім навчилася ставити інші. А згодом — перестала зовсім. Тепер її більше хвилювало, що він знову пішов, не поїв. І що, найімовірніше, повернеться з тією ж напругою в плечах, яку вона навчилася впізнавати ще до того, як він зніме куртку.

Вода дзюрчала рівно й спокійно. Мірея дивилася, як тканина поволі очищується, і думала про те, що сьогодні треба буде зайти до магазину. Купити каву і, можливо, новий порошок — цей закінчується.

* * *

Кав’ярня була тихою — з тих, у яких ховаються між справами. М’яке світло, неголосні голоси, запах кави, що в’ївся в дерево й тканину. Ліара зайшла туди радше з інерції, ніж з бажання. Вона вибрала столик біля вікна, зняла куртку, повісила її на спинку стільця й на мить затрималася, дивлячись на вулицю.

Люди проходили повз — кожен у своєму напрямку. Вона зробила ковток кави й лише тоді відчула це дивне, але знайоме відчуття: ніби повітря поруч стало густішим. Спершу — силует. Знайома, вивірена постава, спокійна, позбавлена метушні. Потім — профіль. Надто зібраний і обережний.

Ліара не відвела погляду й не здригнулася. Лише трохи випрямилася, ніби перевіряючи себе: це справді він — чи пам’ять вирішила зіграти з нею жарт?

Він зупинився біля входу, його погляд за частку секунди просканував зал — від запасного виходу до облич відвідувачів — і лише потім зупинився на ній. Рейн завмер на пів секунди, не більше. Цього вистачило, щоб зрозуміти: він теж упізнав.

Він майже непомітно кивнув. Ліара відповіла так само. Його обличчя лишалося незмінно холодним, але в очах на мить промайнув розрахунок, перш ніж він рушив до неї. Рухи були скупі й тихі — так ходять люди, звиклі не привертати уваги.

Рейн зупинився біля столика, але не сів одразу. Кинув короткий погляд на вулицю за її спиною, перевіряючи, чи не прийшов хтось за ним.

— Сідати спиною до відкритого простору — погана звичка, — мовив він замість привітання. Голос був низький і сухий.

— Я не чекаю удару в спину, — відповіла Ліара, трохи випрямившись. — Принаймні тут.

— Саме в такі моменти він і трапляється, — з іронією сказав Рейн. — Коли не чекаєш.

Він глянув на вільний стілець, потім знову на неї. Ліара трохи зсунула сумку.

— Можна? — коротке запитання, замасковане під ввічливість.

Вона кивнула. Рейн сів, але не розслабився. Розташувався так, щоб бачити і її, і вхідні двері. Свою каву поставив на стіл, але горнятко не обхопив — пальці лишилися вільними, готовими до руху.