Випадкова зустріч

— Ти знову пішов сам? — чоловічий голос пролунав з телефону.

— Так швидше.

— Твоя самовпевненість зведе тебе в могилу.

— Замовкни, Кайдене.

— Рейне, ми ж напарники. Не забув?

— Вимикаюся, — і він скинув дзвінок.

Рейн вийшов з машини, припаркованої неподалік бару. Холодне нічне повітря обпекло легені, а запах наближення дощу остудив голову. Він кинув погляд на трохи перекошену вивіску над дверима й увійшов усередину.

Бар виглядав звичайним — гучним і яскравим, але для нього це була лише зупинка на шляху, спосіб сховатися серед людей, розчинитися в натовпі. Він сів за стійку й покликав бармена.

— Вам як завжди?

Рейн кивнув, і вже за кілька хвилин перед ним стояв келишок віскі. Він опустив на нього втомлений погляд і торкнувся рукою. Пити не поспішав — лише спостерігав, як два кубики льоду танцюють у склянці.

— Не пригостиш даму напоєм? — крізь гучну музику прорвався жіночий голос.

Рейн зробив ковток, ніяк не відреагувавши.

— Скупий! — ображено кинула вона й зникла в натовпі.

Дівчата одна за одною намагалися привернути його увагу, але відповідь була незмінною. Він відмовляв без слів — холодно й відсторонено.

І тут він помітив її. Вона стояла біля входу — трохи невпевнено, ніби вагалася, чи варто робити ще крок усередину. Погляд чіплявся за простір, ковзав по обличчях, світлі, рухах — уважно й насторожено. Каштанове волосся торкалося плечей, пальці були стиснуті, видаючи внутрішню напругу. Вона явно когось шукала. І так само явно була тут чужою. Яскраві вогні, гучна музика, густе, перегріте повітря — усе це було не про неї.

Рейн упіймав себе на тому, що спостерігає надто пильно. За тим, як вона ледь підтискає губи, за майже непомітним тремтінням пальців, за поглядом, який не ховався, але завжди тримав дистанцію. Це притягувало сильніше, ніж усе інше довкола.

— Гей, красуне, ти тут одна?

До неї підійшли двоє хлопців. Рейн ледь напружився, але вигляду не подав.

— Не хочеш до нас приєднатися? — другий усміхався занадто впевнено. — У нас є чим тебе здивувати, — він обійняв її за талію й притягнув до себе.

Вона швидко вивільнилася з рук і зробила крок назад.

— Ні, дякую, — сказала тихо, намагаючись не видати страх. — Я декого шукаю.

— То ти вже знайшла, — засміялися вони, перезирнувшись.

Її очі швидко пробіглися баром — і випадково зустрілися з поглядом Рейна. Він сидів неподалік, келишок у руці був майже забутий. Корпус злегка розвернутий у їхній бік, погляд холодний, ворожий до всього навколо.

— Гей, ти чого на нас дивишся? — помітив це один із хлопців, намагаючись звести все до жарту. — Хочеш приєднатися до веселощів?

Рейн не поворухнувся. Лише погляд став загрозливішим. Він несвідомо трохи нахиляв голову то в один, то в інший бік, ніби оцінюючи ситуацію. За мить він відвернувся до стійки й щось тихо сказав бармену. Саме в цю секунду стало ясно: для когось ситуація вже завершилася. Просто ще не всі це усвідомили.

— Ну то що, — насмілився продовжити один із хлопців. — Підеш з нами?

— Я ж сказала — ні! — крикнула вона.

Рейн підвівся неквапливо. Не дивлячись на них, не вдаючи, що поспішає. Взяв зі стійки склянку води — холодної, з краплями конденсату на склі — і лише тоді підійшов до неї.

— Усе гаразд? — спитав він, зупинившись поруч і простягаючи склянку.

Голос був рівний, спокійний, ніби він ставив найзвичайніше запитання. Вона підвела на нього погляд і затримала його на мить довше, ніж слід. Потім кивнула й обережно взяла воду — ніби перевіряючи, чи можна довіряти цьому жесту.

— Дякую, — вона трохи нахилила голову.

— Серйозно? Вода? Ти взагалі в курсі, де ми?

Один із хлопців хмикнув, але поруч із Рейном цей звук розчинився. Він подивився на нього знизу вгору й більше не знайшов, що сказати.

— Ми тут просто спілкуємося, відвали! — виступив другий, але його одразу зупинили.

— Спілкування виглядає інакше, — Рейн повільно повернувся до них, прикриваючи її плечем. — Вона вам відмовила. Я ж не помиляюся?

Хлопці перезирнулися. Погляд одного на секунду затримався на обличчі Рейна — зібраному й недоречно холодному для п’яного бару.

— Гаразд-гаразд, — він підняв руки, всміхнувшись. — Йдемо. Не кип’ятись. Нам проблеми ні до чого.

Вони розчинилися в натовпі так само швидко, як і з’явилися. Музика знову заповнила простір, і бар продовжив своє нічне, гучне життя.

Рейн повернувся до дівчини. Вона мимоволі відступила назад, не розуміючи, чого від нього чекати. Він же спокійно повернувся до барної стійки, спершися ліктями.

— Тут надто небезпечно для дівчини вашого формату.

— Мого… формату? — вона на мить розгубилася, а потім у голосі спалахнуло обурення. — А що з моїм форматом не так?

Куточка губ Рейна торкнулася ледь помітна усмішка. Він розвернувся до неї, дозволяючи погляду ковзнути: чисті, не за погодою, білі кросівки; вузькі блакитні джинси, що підкреслювали довжину ніг; куртка явно на розмір більша, сумка через плече й трохи розкуйовджене каштанове волосся.

— Перепрошую, — усмішка зникла, голос знову став рівним. — Я не хотів вас образити. Просто ви не виглядаєте людиною, яка часто буває в таких місцях.

— Ви, — вона зробила ковток води й стала праворуч від нього, — до біса маєте рацію.

Ще ковток — наче для сміливості.

— Я декого шукаю. Сподівалася, що він буде тут. Але, на жаль, не пощастило. Знову.

— Пошуки — справа мутна, — відгукнувся Рейн. — Ніколи не знаєш, кого зрештою знайдеш.

— Це точно.

Він лише кивнув. Погляд залишався уважним, чіпким.

— Ви завжди так спостерігаєте за людьми? — в її голосі з’явився інтерес.

— Я дивлюся, хто заслуговує на увагу.

Її погляд затримався на ньому. Секунду, другу — довше, ніж слід. У грудях неприємно стиснулося. Він говорив мало, але кожне слово лягало точно — без спроб сподобатися.