Софія

           Вона чекала на нього майже два роки, цілих два роки. А скільки пролито сліз, скільки промовлено молитов, щоб тільки залишився живим, щоб не вбила його ворожа куля. Та що там казати, натерпілась, настраждалась Софія з чотирма маленькими діточками, і що пережила один Господь знає. А тут ще ці двоє, говорячи сама з собою думала Софія. -. Пустили про мене недобру славу по селі і як дим розійшлася вона по хатах, ніби вже і не видно, а дим чути. Погану славу пускають про мене люди, а в чому я винна перед ними? От перед Дем’яном винна. Боже прости мене грішну. Винна що согрішила і з одним і з другим.

             Степан приходить потайки вночі, коли в селі вже всі сплять. І так тихенько постукає у вікно від саду, а я вже і не сплю. Серце тоді колотиться в грудях, як навіжене. І боюсь його, і люблю його, а за що? Сама не знаю. Мабуть, за характер, що твердий в нього мов кремінь, за відважність і відданість справі боротьби з москалями, за погляд, що пронизує всю душу як стрілами. …

              А Михайло, цей енкаведист, навіщо звела мене доля з ним тоді в центрі села біля управи? Навіщо тоді усміхнулась і подарувала ненароком йому ту надію, з якою він вже не відчепиться від мене? Навіщо? Так роздумувала Софія проходжаючись по хаті від стіни до печі та до дверей, туди назад, туди – назад, як часовий, все прислухаючись до шуму за вікном, час від часу відхиляючи завішане старою хусткою вікно, та вдивляючись в нічну темінь наче в безодню. Почекає так пару хвилин, подивиться, а потім знову опустить заслінку, прийде до печі, де сплять цих четверо малих пташенят її з Демком кровинки Маруся, Степанко, Миколка та Надійка, притулить голову до печі та слухає як дихають сонні діти.

           - О Демку, Демку, як би ти знав всю правду, всю гірку правду про мене ти б задушив мене своїми руками,- а потім спохватившись вже майже в голос пробурмотіла - О ні! Ні! Він ніколи не повинен взнати цієї правди. Він на війні, я тут. Дай Боже, щоб повернувся живим. Прийде, тоді стану на коліна перед ним покаюся і там вже що буде те буде. Вб’є так вб’є, а може простить? Він мене любить, і я його здається теж. Хоча не знаю кого більше люблю Дем’яна, Степана чи Михайла.

            Раптом у вікно ледь чутно хтось постукав. Софія почіпки, щоб не розбудити дітей, відкрила двері й вийшла в сіни. Тепер вже постукали у двері. Раз. Через пару хвилин ще раз. Це він Степан,- здогадалась Софія. Вона відсунула засув і відкрила двері. З двору повіяло свіжим повітрям змішаним з із запахом тютюнового диму. На порозі, тримаючи в одній руці автомат, в другій непогашений недокурок, стояв Степан.

           Переступивши поріг він поклав в кут сіней зброю, загасив до одвірка недопалок і без слів, накинувся на Софію мов яструб на здобич. Жінка пірнула в його обійми, дозволяючи чоловікові пристрасно цілувати її уста. Похіть очікуваної близькості почала затьмарювати її розум.

           - Зачекай, зачекай, Степанку! – уникаючи чергового поцілунку прошепотіла вона.

           - Діти, діти ще можливо не сплять. Зайдемо в протилежну кімнату, там буде зручніше. Вона відкрила із сіней двері у світлину і вони в обіймах цілуючись зайшли в кімнату.

                                                            ***

             Капітан НКВС Михайло Задиров був родом із Кривого Рогу що на Дніпровщині. Його батько Микола Севастянович, корінний сибіряк, родом із Новосибірська у свій час був направлений на Дніпропетровщину для підсилення роботи керівних кадрів НКВС. Тут він познайомився і з сільською вчителькою Катериною Почитаймо. В них народився наш герой Михайло, в якого батько росіянин, а мати українка.

             Від батька Михайлу дісталась красива врода і впертий характер, від матері пунктуальність і аналітичний розум, що потім не раз знадобились йому в роботі. Михайло теж пішов по слідах батька. В органи міліції поступив ще до війни після закінчення школи та ФЗУ. Під час війни по бездоганній біографії, і по рекомендації батькових воєначальників був призначений в загородзагін. Розстрілював відступаючих солдат без будь-якого жалю і докору совісті. За Родіну, за Сталіна не одного фронтовика відправив на той світ. В однім бою, коли німецька артилерія накрила позицію його загону дістав поранення в ногу.         Після госпіталю направили його в Західну Україну на боротьбу з бандерівцями. Люди в селах його боялись і старались менше попадати йому на очі.

                                                         ***

               Ранкові промені сонця, що періодично показувались із-за хмар, освічували довкілля, несли по житньо-пшеничному полі яскраво освічені галявини, наче жовті покривала , перетягуючи їх із заходу на схід. Ген там за косогором виднівся ряд високих тополь, що по обидва боки огороджували битий шлях, який із за лісового масиву вів прямісінько до самого центру села. На шляху ген там із-за обрію ніби із під землі визирнула ледь-ледь помітна темна фігура повозки, що поступово наближувалась. Вже за якусь мить-другу видно було як за нею тягнеться курява.

             Пара гнідих коней, запряжених в бричку неслась алярмом, час від часу пофиркуючи ніздрями. На бричці позаду кучера сидів військовий. Одягнутий він був в зелений кітель, темно сині галіфе й оперезаний темно-коричневим шкіряним портупеєю із кобурою при боці. В’їхавши в село бричка сповільнила хід.. Військовий, доторкнувшись до плеча кучера промовив.

         - Останові здєсь возле церькві, я на пару мінут. - Тпрууу,- крикнув кучер і зупинив коней. Військовий , притримуючи кобуру зіскочив з брички та попрямував у двір. У дворі загавкав собака прискакуючи до непрошеного гостя. З хати вийшла жінка, криком прогнала собаку і ніяково усміхнувшись військовому, зачервонілась, наче її привселюдно осоромили.

                                                          ***

                 Софія дивилась Михайлові в очі не відводячи погляду.

       - Я не розумію,- підвищеним тоном промовила ,- що ви в мене хочете пане капітане. Ніхто до мене в ночі не заходив, розумієте –Ніхто! Он діти підтвердять, - твердо наполягала на своєму жінка.