ОБЛАВА

В селі почалася облава. Енкаведисти ходили з хати в хату і всю молодь зганяли до клубу. Антося, залишивши малого Павлика у Танагайчуків і не знаючи про таку акцію побігла до подружки, що проживала недалеко млина. Вибігши на центральну дорогу вона побачила що з долини від млина сюди до центру села направляється колона людей, по сторонах яких ідуть військові з автоматами. Наблизившись до колони, Антося на якусь хвилину-дві зупинилася. Солдати щось голосно вияснювали між собою. Антося , зрозумівши, що її можуть теж забрати розвернулась і швидкими кроками почала відходити в напрямку потічка, як раптом пролунав різкий голос: «Стой! Іді сюда голуб ушка!». Вона зупинилась, боячись навіть поворухнутись, чекала що буде далі.

Антоніна підійшла до колони та переляканими очима стала розглядати тих хто ішов в цьому гурті.

Конвоїр показав жестом що потрібно прилаштуватись в кінці колони. Вона долучилась до колони уважно роздивляючись. В колоні похнюпивши голови ішли молоді хлопці та дівчата яких Антося добре знала. Солдати з автоматами на готові через плече різко обривали тих хто хотів перекинутись словом з сусідом. Колона підійшла до клубу. Там вже стояли вартові. Приміщення клубу оточити.

-Ганю, – тихо прошепотіла до Антося до Ганни,- що це вони задумали?

-Когось шукають, мабуть, тих хто контактував з бандерівцями – відповіла та не повертаючи голови.

-А це часом не в тебе у дворі пожежа? – запитала Ганна.

• Тихо, нічого не говоріть, – обірвала їх Орися, що заходила в клуб разом з ними.

В приміщенні клубу знаходилась майже вся молодь села, а конвоїри все приводили когось і приводили. Ось відчинилися двері, двоє військових занесли до залу невеликого дерев’яного столика. Поставили його біля входу так, що пройти між столиком і стіною може тільки одна людина, за нього сів  військовий у формі капітана.  Він відкрив планшета  , витягнув блокнот  і щось в ньому почав записувати.

• А сей час,- промовив він до залу, – по одному подходім на регістрацію і собесєдованіе. 
• Народ причаївся, кожен хотів залишитись непоміченим. Пауза затягнулась. Всі стояли мовчки.
• Желающіе внє очереді єсть? - запитав капітан.

Антося набравши духу і щоб скоріше вийти з цього задушливого приміщення, ступила крок вперед.

• Можна я, – зібравши в кулак всі свої нерви підійшла до стола. Капітан, подивившись зверхньо на неї, запитав: – Фамілія?
• Зарудна, – відповіла Антося, автоматично назвавши прізвище жительки села, що спало на думку.
• Зарудна Стася Броніславівна, – ще раз промовила вона, оглядаючи зал і боячись, щоб хтось її не видав, що вона збрехала.
• Сколько тєбє лєт?
• Сімнадцять , – відповіла Антося.
• Ти не около церкві там прожіваєш?- ще раз запитав енкаведист.
• Ні! Я живу на рудках там від Пузини, – показавши рукою в сторону сусіднього села сказала дівчина.
• Бандеровцев у вас сегодня небило?
• Ні.
• Хорошо , свободна, – промовив військовий показавши рукою на двері.

Тільки вона вийшла з приміщення як капітан почав витягнув з планшета фотографії і почав розглядати. Ганна , що підійшла до стола реєстрації серед фотографій впізнала і фото Антоніни. Капітан придивлявся на присутніх, щоб впізнати когось із тих що були на фото, але їх серед тих що залишились в клубі вже не було тих кого вони шукали