Непрошені

Край села цвинтар. За ним церква. В крайній хаті на хвилину загорілось світло і погасло. Загавкав собака, на сусідньому подвір’ї подав голос другий.

Текля встала, підійшла до стола, засвітила свічку, подивилась до дітей. Антося з Павликом спали обнявши одне одного. Загасивши свічку вона знову лягла в ліжко біля чоловіка. – Щепку ти не спиш? – запитала.

- Ні не сплю,- відповів той.

- Щось собаки розгавкались, можуть бути «непрошені гості», – сказала , наче до самої себе, –

Тривожно щось стало на душі, – продовжувала вона.

Степан нічого не відповів тільки тяжко зітхнув. Собака ще голосніше загавкав. Було чути що на подвір’я зайшли чужі люди. Кроки як удари тупим предметом об землю … Один.. Два… Три…. І ось у вікно постукали.

- Открой! Бистро открой!, – прозвучав різкий командний голос.

- Зараз, зараз відкриваю,- промовив Степан встаючи за ліжка.

- Теклюню не бійся іди до дітей, – промовив Степан до дружини, накидаючи собі на плечі куфайку.

Він вийшов в ганок і відкрив двері.

- Бандеровци єсть, – запитав чоловік з автоматом в руках, навівши Степану в обличчя ліхтарика.

- Ні! Ми самі, я, жінка, мама та двоє дітей, – відповів Степан.

- Гдє здєсь вход на горіще? , – запитав непрошений гість.

- Тут,- Степан показав на сіни.

В сінях стояла велика лава, на лаві відро з водою та кружка. У верху на стелі дерев’яні двері на горище.

- Лєсніцу давай сюда ! Бистро!,- тихим, але вимогливим голосом сказав гість.

Степан поставивши на лаву стільця, виліз на нього і рукою відкрив горище. Звідти витягнув драбину та спустив її в сіни. До сіней зайшло ще двоє зі зброєю, яку Степан добре так і не розгледів . Приклавши драбину до стіни «непрошені» полізли на горище. Потім витягнули за собою драбину. Один з них нагнувшись з горища покликав Степана.

- Піскнешь уб’єм . Понял? – пригрозив той, показавши нагана.

- Убірайтесь еслі хотітє остаться в жівих,- додав закриваючи за собою двері горища.

- Зрозумів, – тихим хриплим голосом відповів Степан і пішов до кімнати. Зайшовши в хату він став біля вікна і мовчки дивився у нічну темноту. Що робити?.. Через пару хвилин підійшла дружина. Вона вся тремтіла. Схиливши голову на його плече тихо заплакала. Скільки тривожних днів і ночей вона чекала його з війни. І ось дочекавшись зрозуміла, що небезпека для їхньої сім’ї не зменшилось ні на йоту.

- Тихо , тихо Теклюню заспокойся, може все минеться, – заспокоював Степан.

За вікном чулися постріли. Стало чути як в селі десь іде перестрілка. Стрілянина то затихала, то з новою силою поновлювалась та наближалась в сторону церкви. Собака знову залаяв. Видно було як на подвір’я вбігло двоє людей. У двері знову постукали. Степан стояв і не знав що йому робити. Іти відкривати, чи почекати? Голосу ніхто так і не подав. Потім ще раз постукали. Степан хотів вже було йти відкривати, але більше ніхто не стукав. Він попросив дружину розбудити дітей.

Текля підійшла до ліжка і побачила, що ті вже давно не сплять.

- Одягніться діти, – сказала крізь сльози.

На дворі стало сіріти. Через вікно було видно як двоє людей підійшли до хліва. З причілка ,де стояв віз. Почулось скрипіння дверей. І знову тиша.

Хвилин через п’ять на подвір’я ввійшли енкаведисти. Собака гавкав та рвався як навіжений.

- Да заглохні скотіна, – крикнув офіцер і вистрілив з нагана в собаку. Той заскавулів і замовк навіки.

- Хозяін ану виходь! , – крикнув офіцер та прикладом автомата щосили гримнув у двері.

Степан відкрив двері й стояв як з хреста знятий.

- Я вас слухаю, – промовив ледь чутним голосом.

- Кто еще в доме есть?- запитав сердито.

- Я, жінка, мати та двоє дітей, – відповів тремтячим голосом Степан.

- Бандеровцев не прячеш?,- прискіпливо, дивлячись в очі господарю, запитав військовий.

- Ні, – тяжко зітхнувши промовив Степан.

- Ну тогда пошлі в ізбу і дай ребятам что-нібудь перекусіть, - наказав енкаведист.

- Заходіть, чим хата багата, тим рада,- промовив господар, запрошуючи тих до хати .

В хату зайшли чотири офіцери. Вони розсілися на лаві та стільцях біля столу. Солдати залишились стояти на подвір’ї.

-Теклюню, дай но щось панам-офіцерам поїсти, – промовив він до дружини , нарізаючи байди хліба. Текля вся тремтіла  як під час лихоманки. Тремтячими руками вона взяла глечика  і почала наливати в кружки молоко. Степан, щоб якось заспокоїти дружину обняв її за плече і тихо прошепотів: « Відправ дітей до Танагайчуків, а я напою корову та принесу води».

Діти – хлопець і дівчина років 12- 17 стояли в куточку і тільки кліпали очима.

• Антосю побіжіть з Павликом до тітки Танагайчучки та принесіть від неї сала,- звернулась Текля до дочки.

Діти тихенько вийшли з хати.

Степан взяв відра та коромисло, що стояло в кутку біля печі став виходити з хати.

• Ти куда ето?, – запитав капітан.
• Я зараз, корову тільки напою, – відповів Степан.
• Хорошо, давай только по бистрому, розговор єсть, – кинув капітан , відірвавши кружку з молоком від рота.

Степан вийшов у двір. Підійшовши до хліва, поставив відра і зайшов у середину. Солдат, що стояв на подвір’ї пішов вслід за ним.  Степан розв’язав корову, накинув їй на роги  мотузку і вивів з хліва.

• Віджену до водопою, і води принесу, – сказав він ніби до самого себе. Солдат відступився. Господар з коровою вийшли на подвір’я.
• Но! Пішли Лиса,- промовив Степан, взявши коромисло з відрами на плече. Відчинивши хвіртку він повів корову вулицею вниз до водопою….

Текля розпалювала в кухні. Офіцери сиділи хто на лаві хто на ліжку і пили молоко.

• Ти хозяюшка нам что-то тепленькоє зготов, – порушивши тишу промовив енкаведист, що сидів біля стола.