фронтовик

 Смеркалось. На заході малиновою  загравою затягнувся горизонт. Пасма сіро-червоних хмар витягнулась у дві коси й неначе великі борозни відгороджувала огняний валун від решти темно-синього неба. Дорога у дві наїжджені возами колії після осіннього дощу блищала та відбивала в калюжах дивну красу вечірнього неба.

        Дем’ян ступав рівними розміряними кроками по обочині цього шляху стежкою, що пролягала між рівновіддаленими тополями. За ними розкинулось поле недавно скошених хлібів. Легенький вітерець приємно освіжав його спітніле обличчя, навівав нові думки, спогади, та повертав Дем’яна у таке далеке солодке дитинство.   

        Ось і границя – смуга висаджених черешень, що розділяла поля одного села від іншого, за нею глибокий яр, вимитий дощовими потоками, за ним знову поле і ген там в далині видніються сади та крайні хати його рідного села. Дем’ян спустився по стежці до невеликої річки що наче змійка обмивала скелясті виступи Завалин  і текла туди ген аж до хутора Якубівка, а за ним до гори Кемпи де, обмиваючи її, впадала в самісінький Збруч. 

        Місток, що колись був прокладений через річку завалився, чи то з людською допомогою, чи то вже з часом, та для з’їзду по нім підводами був не гожий. Рядом з мостом у верх по течії був зроблений брід. Підсипане каміння та пісок вказував де можна переправлятись. Дем’ян перескочивши через балки обваленого моста зупинився, знайшов в кишені шинелі кусок старої газети вирвав акуратно прямокутний кусочок , дістав з пушки тютюну , акуратно завернув сигарету і закурив. Він вже було пустився іти , як із-за кущів глоду , що росли неподалік шляху, пролунало: «Стой! Руки вверх!». Дем’ян застиг як вкопаний. Поволі піднявши в гору руки він відповів хриплим голосом: «Я свій, тутешній чоловік з цього он села».

-Откуда, куда, зачем?, - запитав чоловік у військовій формі, що поволі наближався до нього з автоматом в руках.

- Я Демко Скоробогач, повертаюсь зі фронту, – почав виправдовуватись Дем’ян показуючи свої документи.

- Фронтовік говоришь, знаем ми етих ваших фронтовиков, все ви тут одним миром мазани, бандеровци , однім словом, – злісно промовив офіцер.

- Никуда ти уже не пойдешь, пойдешь с нами,- скомандував військовий. - Воронов, – звернувся він до іншого військового, що підходив в слід за ним, – обищі !

      Дем’ян не чинив опору, а тихо і покірно виконував команди військових, що як грім серед ясного неба появились тут перед ним , наче з-під землі виросли.   А він вже думками був у сестри, до її хати залишилось якихось  пів кілометра не більше. Уявляв собі їхню зустріч,  і  в думках не було , що його фронтовика  будуть ось так  обшукувати  неначе злочинця.

                                          ***