14

Для Петра Матвійовича останні кілька днів виявилися пекельно складними. За невеличкий проміжок часу неприємні звістки сипалися на нього як просо з продертого лантуха. Несподіваний приїзд доньки, котру підло зрадив її чоловік, була першою ланкою в цьому ланцюжку. Відверто кажучи Петро ніколи б і подумати не міг що зять здатний на такий ганебний вчинок. Степан видавався такою розважливою і відповідальною людиною, якій старий довірив найдорожче, що мав – доньку. А той хтивий кобель он що зробив. Катерина категорично заявила, що хоче якнайшвидше розлучитися з цим розпусником і батько мусів погодитися з її рішенням.

Не встиг чоловік хоч трішки оговтатися від родинних проблем як надійшло повідомлення про загибель на фронті ще одного захисника. В їхній громаді це була не перша втрата і на жаль мабуть не остання. Ось вже третій рік війна безжально збирала свій кривавий урожай. Та Богдана Петро Матвійович знав особисто і його смерть особливо боляче вразила старого. Дивитися ж на Ярину, котра раніше була непосидючою канарейкою, а тепер нагадувала ходячий манекен, було просто несила.

Послідню шану герою віддавало все село. Попереду траурної процесії повільно їхала поліцейська машина, гучна сирена якої розносилася по всій околиці. За нею прямував чорний катафалк з тілом загиблого воїна. По узбіччі центральної вулиці односельці опускалися навколішки і кидали квіти під колеса ритуального автомобіля. На обличчях чоловіків закам’янів похмуро-суворий вираз, жіноцтво не приховувало своїх сліз, у багатьох в руках майоріли жовто-блакитні прапорці.

Петро Матвійович був присутнім на похоронній церемонії від початку до самого завершення. Не тому що мусів так зробити, як представник влади. В такі хвилини його посада нічого не значила, бо перед Всевишнім всі рівні. Чоловік лиш хотів хоча б таким чином показати свою повагу до людини котра заради всіх них пожертвувала найціннішим, своїм життя. Без пафосних промов і банальних лозунгів, просто стати біля могилки та помолитися за упокій душі загиблого.

Коли на цвинтарі з’явився ще один горбик свіжонасипаної землі і люди почали розходитися по своїх домівках Петро Матвійович неспішно почвалав до в’їзду в село, де залишив свою машину. По дорозі його наздогнала Мирослава. Лице у жінки було блідим, очі почервонілі, пасмо волосся вибилося з-під чорної хустини.

– Петре Матвійовичу, ви зараз додому поїдете, чи є ще маєте якісь справи? – стиха запитала вона.

– Як би ж то можна було додому, – сумно зітхнув чоловік. – Мабуть чула, що вчора вночі був «приліт» і в районі є перебої з електрикою. Доведеться їхати і виясняти, може ми чимось зможемо допомогти енергетикам.

– Візьміть мене з собою, – раптом попрохала жінка.

Коли срібляста «Almera Classic» Петра Матвійовича виїхала на автотрасу що вела до райцентру Мирослава заговорила:

– Знаєш, Петре, я багато думала цими днями про нас з тобою.

– І про що саме ти думала? – обережно поцікавився чоловік побоюючись почути ще якусь неприємність.

– Про наші з тобою стосунки. Все так непросто й заплутано у нас склалося. Ти дуже хочеш щоб ми постійно були разом, а я відверто кажучи трохи боялася цього. Але… Тепер мене почало лякати зовсім інше. Дивлячись як Ярина тужить за своїм чоловіком я раптом відчула непереборний страх, що теж можу втратити тебе.

Петро Матвійович швидко зиркнув на свою супутницю і інтуїтивно здогадався що в глибині душі вона вже прийняла доленосне для них обох рішення, та не наважується його озвучити, а тому й розпочала розмову так здалека. Йому потрібно тільки легенько підштовхнути жінку для останнього, вирішального кроку і тоді він почує від неї те чого так давно вже прагне почути. Чоловік знав як це зробити, тож мило всміхнувшись самовпевнено промовив:

– Ти ніколи не втратиш мене, якщо в цю ж мить погодишся на одну річ.

– Яку річ? – запитала спантеличено Мирослава.

– Стати моєю дружиною.

Вона накрила своєю долонькою його руку і не вагаючись коротко відповіла:

– Я згідна.