10

Прокинувшись на світанку Петро Матвійович деякий час міркував над своїм нічним сновидінням. Як людина прагматична і практична він ніколи не вірив у містику. Вважав це несусвітніми дурницями яким шахраї і пройдисвіти замакітрюють голову довірливим простачкам. Сон є сон, і зазвичай підсвідомість кожного відображує в ньому те що найбільше турбувало тебе за минулий день. Коли ти постійно думаєш про одне й те саме, то воно гарантовано не дасть тобі спокою навіть коли ти спиш. Так вже влаштована психіка кожної людини, і в цьому немає нічого надзвичайного чи містичного.

В юності Петрові снилася заморська екзотика, бо начитавшись пригодницьких романів він буквально марив про романтичні пригоди і далекі краї. Покійники почали з’являтися коли померла дружина й чоловік дуже сильно тужив за нею. А от доньку побачив уві сні через те що його як батька неабияк стривожив її вчорашній дзвінок. Та й самий вигляд у Катрусі і те що вона пообіцяла незабаром приїхати однозначно свідчало про наявність у неї якихось серйозних проблем. Яких саме Петро Матвійович поки що й гадки не мав, та його підсвідомість буквально волала що варто готуватися до великих неприємностей.

З таким душевним неспокоєм чоловік провів першу половину дня. Ранок у нього промайнув за традиційним розпорядком. Поснідавши вдома Петро заскочив на роботу щоб переконатися, що там все гаразд та водночас прихопити потрібні документи. Потім була поїздка в обласний центр й кількагодинна нарада у керівника військової адміністрації області. Нічого особливого, звичайне обговорення насущних проблем регіону напередодні зими у буремний воєнний час. Саму нараду можна було провести дистанційно, так би мовити в онлайн-режимі, але в кулуарах подейкували, що президент буцімто має намір невдовзі змінити діючого губернатора, тож це зібрання виглядало як своєрідне прощання з теперішнім очільником області.

Вийшовши з адміністративної будівлі Петро Матвійович вирішив розвіятися і трохи пройтися містом. Захотілося хоч на дещицю часу дистанціюватися від усіх повсякденних клопотів і насититися тою неповторною атмосферою, що завше панувала в лабіринті вузьких вуличок середмістя. Ступаючи по кам’яній бруківці тут було нескладно уявити собі що ось-ось із-за рогу може вигулькнути королівський лицар на баскому коні чи цісарський мушкетер з фузеєю на плечі і пістолем за поясом. А в нестихаючому гуркоті міського транспорту здавалося можна було розрізнити далеке торохкотіння коліс карети в якій кудись поспішала ясновельможна королівна чи неземної краси шляхтянка.

Чоловік подумки всміхнувся від напливу цих солодких фантазій. Однак щоб там не малювала його буйна уява, а в реальності ці старі кам’яниці колись насправді стали свідками зародження палкого, щирого почуття. Саме тут Петро Матвійович майже чотири десятиліття тому зустрівся і до безтями закохався в Ніну. Цими вуличками вони прогулювалися майже кожного вечора, в цих кав’ярнях пристрасно цілувалися і мріяли про спільне майбутнє, біля пам’ятника цього видатного діяча він запропонував їй свою руку та серце і попросив стати його дружиною. І саме тут вона відповіла йому «Так». Хто б міг тоді подумати що доля подарує їм обом стільки приємних та щасливих днів прожитих разом.

Від приємних думок чоловіка відірвала вібрація телефону в кишені. Номер який висвітлився на дисплеї був йому невідомий, проте голос що пролунав в слухавці він впізнав миттєво:

– Привіт, татусю! Не дивуйся, це я твоя донька, Катруся. Я вже в Україні. Завтра буду в тебе.

– Де саме ти зараз? – запитав Петро Матвійович відчуваючи як у нього тривожно тьохнуло серце.

– В обласному центрі. Було вільне місце в знайомого перевізника, ось я й не стала даремно гаяти час.

Чоловік відразу зрозумів що донька його обманює. На цю поїздку вона мабуть наважилася вже давно і вирушила в дорогу напевне ще до вчорашньої розмови. Що ж, неприємності вже настирливо стукають в його двері і немає ніякого сенсу уникати з ними зустрічі. Та й не у традиціях Петра Матвійовича було бігати від життєвих проблем.

– Я теж зараз в місті, – промовив чоловік і поцікавився. – Куди за тобою заїхати?

– Пам’ятаєш ту кондитерську в яку ви нас з мамою часто приводили на морозиво та тістечка коли ми були маленькими? Вона ще досі працює. Я якраз заскочила туди щоб перекусити з дороги.

– Залишайся там. Я незабаром буду.

Через півгодини автомобіль Петра Матвійовича зупинився біля кондитерської «Медовий пряник». Доньку він помітив відразу як тільки опинився всередині. Молода жінка сиділа за столиком і механічно помішувала ложечкою каву в чашці. Вигляд мала ще паскудніший ніж на вчорашньому сеансі зв’язку. Мабуть довга дорога й недоспана ніч наклали свій незгладимий відбиток на її помарніле обличчя. Появи батька залишилася для неї непоміченою.

– Привіт Катрусю! – ще раз привітався Петро Матвійович та чмокнув доньку в щічку. – Як доїхала?

– Добридень таточку! – жінка зірвалася з місця і кинулася в обійми батька. – Як же я рада тебе бачити. Дуже скучила за тобою.

– Я теж надзвичайно втішений твоїм приїздом. Щось вже замовляла? Я голодний мов той вовк і не відмовився б підкріпитися чимось смачненьким. А потім вже можна й додому вирушати.

Поки очікували на круасани з шоколадом і гарячим какао Катруся коротко переповіла про всі перепитії котрі трапилися з нею в дорозі, а потім потупивши погляд обережно поцікавилася:

– Татку, вибач за безтактність, та для тебе не виникне незручностей коли ми приїдемо разом?