4

Кожний очільник ОТГ завше завантажений чималою кількістю всіляких справ пов’язаних з його посадою. Хороший керівник в такій ситуації традиційно намагається підібрати собі тямущих помічників, котрі вміють відділяти кукіль від зерна й залишають для вирішення своєму начальнику тільки найважливіші і найсуттєвіші питання. Петро Матвійович був тертим калачем і зумів створити таку команду однодумців-фахівців, яка зазвичай турбувала його в неробочий час тільки у виняткових випадках. За всю ніч ніхто з підлеглих до чоловіка не дзвонив, а це означало що в їхній громаді обійшлося без надзвичайних інцидентів. Це втішало, адже тепер, під час війни, навіть кілька годин звичайного спокою цінувалися на вагу золота.

Прямуючи в середмістя, де був розташований будинок мерії, Петро Матвійович з якоюсь тугою подумав, що в минулому ніколи не прагнув досягнути того суспільного становища, яке займав зараз. В дитинстві він був романтиком, зачитувався пригодницькими романами і мріяв стати знаним мандрівником. На жаль цими планам не судилося було збутися, хоча по світу чоловікові згодом довелося поїздити багацько. В юності, закінчивши сільську школу подався в педагогічний інститут. Професію вибрав відповідну – вчитель географії. Здобувши диплома навіть кілька років пропрацював за призначенням.

А потім розпочалися буремні 90-ті і щоб прогодувати сім’ю молодий педагог був змушений зайнятися справами далекими від освітянської ниви. Деякий час гарував закордоном по заробітках, а коли накопичив трохи грошенят організував власний бізнес. Відкрив невеличку крамницю де продавав продукти і товари власноруч привезені з сусідньої країни. Так тривало до тих пір поки діти не стали на ноги і не змогли самі себе фінансово забезпечувати. Тоді Петро рішуче розпрощався з комерцією, яка вже давно сиділа йому в печінках, і спробував повернутися до того з чого колись розпочинав – вчителювання. В райвно до ідеї чоловіка віднеслися з великим здивування, але на той час він вже був знаним громадським активістом, тож врешті-решт чиновники від освіти задовільнили це прохання. Петрові Матвійовичу не тільки дозволили зайнятися викладанням його улюбленої географії, але й навіть призначили на посаду директора однієї з сільських шкіл. Правда мало це рішення маленьку заковику, школа знаходилася в такому занедбаному й жалюгідному стані, що в районі взагалі подумували про її закриття.

Петро Матвійович не ремствував і не нарікав на долю, а засукавши рукави взявся за роботу. Зібрав достойну команду однодумців-педагогів і технічного персоналу, використав всі свої зв’язки та знайомства серед районного начальства і врешті-решт зумів досягнути помітних успіхів. Школа під його керівництвом не тільки уникнула закриття, але здобула похвалу в області, після того як один з учнів став переможцем всеукраїнської олімпіади з географії.

Такі ділові якості не могли залишитися непоміченими, тож перед останніми передвоєнними виборами до органів місцевого самоврядування чоловікові запропонували висунути свою кандидатуру на голову об’єднаної територіальної громади. Він деякий час вагався, бо розумів що у випадку перемоги буде змушений залишити стіни рідної школи, та прохали такі люди яким годі було відмовити. Під їхнім тиском Петро Матвійович погодився і невдовзі став очільником маленького провінційного містечка та навколишніх сіл і хуторів. Начебто і територія громади невеличка, і настрої людей, котрі тут мешкали були йому знайомі, та виявилося що всіляких проблем, клопотів та невідкладних справ більше чим можна було собі уявити.

Знову, як у недалекому минулому, довелося розпочинати з найголовнішого – з формування команди тямущих, роботящих помічників. І тут хочеш не хочеш, а Петро Матвійович мусів задіяти тих працівників, котрі допомагали йому нещодавно у відродженні занедбаної школи. Серед них на першому місці звісно ж була Мирослава. Незамінний завгосп, який так виручав чоловіка коли робили ремонти класів, перекривали дах, встановлювали нове опалення й наводили лад з каналізацією. Жінка володіла унікальним даром організовувати підлеглих, вона не цуралася навчатися того чого не знала, а найголовніше була надзвичайно відповідальною, вже як сказала що щось зробить, то він не сумнівався в тому, що саме так воно й буде.

Загалом рішення призначити Мирославу директором міського водоканалу далося Петрові Матвійовичу непросто. Чоловік прекрасно розумів, що такий його крок визве чимало різноманітних пересудів та пліток у недоброзичливців. І дрібка правда у цих неприємних розмовах була, адже на цю мить його та жінку пов’язували не тільки робочі стосунки. Ще в школі вони щиро покохали одне одного. Коли конкретно в серці суворого директора загорілося палке почуття до постійно заклопотаної завгоспки тепер важко визначити. Мабуть перші іскорки пристрасті зажевріли в душі чоловіка в той вечір коли один з класів святкував свій випускний. Тоді збадьорений шампанським Петро Матвійович наважився згадати молодість та запросив на повільний танець одну з присутніх жінок, потім ще одну й ще… Коли ж оголосили «дамське право» до нього несподівано підійшла Мирослава.

Наступного ранку чоловік прокинувся з дивною бентегою в свідомості і щемливими спогадами про той один-єдиний вальс який вони протанцювали. І як він не намагався їх позбутися пам'ять вперто малювала цей загадковий блиск очей з відтінками дорогоцінного малахіту, цю доброзичливу посмішку, що розквітала на кармазинових вустах, ці симпатичні кучері русявого волосся увінчані тонким золотистим обручом. Одягнута в довге, барвінкового кольору, плаття зі скромним декольте і напівпрозорими рукавами з мереживного фатину, жінка без перебільшення мала фантастичний вигляд і неабияк нагадувала казкову Мальвіну…