3

Час це така підступна річ якої тобі постійно не вистачає. За своє непросте життя Мирослава мала можливість неодноразово переконатися в правдивості цієї простої істини. В минулому жінці важко було знайти вільну хвилину для себе, бо треба було глядіти за малими дітьми, поратися по господарству, ходити на роботу. З плином років нічого суттєвого в цьому плані у неї не змінилося. Хоча сини вже підросли та стали повнолітніми, клопотів завдавали не менш чим у дитинстві. Теперішня робота взагалі жахіття, висмоктувала з Миросі за день всі моральні і фізичні сили, так що надвечір вона почувалася мов той вичавлений лимон. А ще своєї частки її уваги постійно очікував коханий Петрусь. І як встигнути все це коли в добі лишень двадцять чотири години?

Вискочивши з будинку, де мешкав Петро Матвійович, Мирослава завела свою лялечку, білосніжну «Toyota Camry», й помчала до виїзду з міста. Цей вживаний автомобіль жінка придбала в кредит кілька років тому і ніколи не шкодувала витрачених на нього грошей. Власна машина зробила її значно мобільнішою і дозволила поспівати виконати таку кількість важливих справ, про яку раніше тільки мріяти можна було. От і сьогодні до початку робочого дня у Миросі залишалося ще понад дві години, і за цей час у планах жінки було багато чого невідкладного.

Насамперед, приїхавши додому в село, вона перевірила як там діти. Мирослава виховала відповідальних і серйозних синів, котрі не схильні були до всіляких безвідповідальних дурниць. Знала, що за ніч нічого поганого з ними не трапилося, але материнське серце є материнським серцем. Навіть регулярно надзвонюючи до хлопців жінка мусіла наочно переконатися що з ними все гаразд.

Мирося увійшла до хати коли її діти збиралися сідати снідати. Старший Валерій, вже майже дорослий юнак, так разюче схожий на свого покійного батька, розігрівав у мікрохвильовці макарони «по-флотське». Улюблена страва обидвох хлопців, яку вона для них приготувала ще вчора вечором. Молодший Ростислав саме діставав з холодильника миску салату з тертої моркви.

Побачивши матір сини чемно привіталися. Менший приязно всміхнувшись відразу поцікавився:

– Мам, приєднаєшся до нас?

– Вона сита коханням, – замість жінки братові крижаним голосом відповів Валерій.

– Навіщо ти так? – ледь спромоглася промовити вона відчуваючи як гіркий клубок підступає їй до горла.

– А й справді, нащо ти знову все розпочинаєш? – встав на захист рідної неньки Ростислав. – Петро Матвійович нормальний мужик і він насправді любить нашу маму.

– А я що? Я щиро зичу злагоди і щастя закоханим молодятам.

Після такого ядучого побажання хлопець грюкнув мискою з макаронами по столі і не кажучи більше й слова вийшов з кухні. Ну от, чергова сутичка з сином котрої вона не бажала і якої так і не вдалося уникнути. Це вже не вперше і вочевидь не востаннє коли Валерій каже своє рішуче «фе» її стосункам з Петром. Парубок ще добре пам’ятає свого батька і не може змиритися з тим що у житті його матері з’явився новий чоловік.  

Вона розуміла сина і не осуджувала його, зате її не розуміли і осуджували. Тільки от за що? Мирослава ніколи не прагнула заволодіти серцем Петра. Навпаки був такий період коли вона просто ненавиділа його. Тоді вона тільки-но зайняла посаду шкільного завгоспа і намагалася вникнути у всі тонкощі нової роботи. Невеликий колектив шкільного техперсоналу спершу сприйняв в штики новоспечену начальницю, та доволі швидко перемінив своє ставлення до жінки. Працівники незабаром зрозуміли що її вимоги цілком справедливі. А найголовніше відчули, що Мирослава своя людина, коли треба зрозуміє й допоможе, а як доведеться то не побоїться за них голос підняти перед директором, і навіть заступитися перед бундючним районним начальством.

Так нова посада сподобалася жінці. Миросі отримувала чимале задоволення не так від можливості керувати ввіреними їй людьми, як займатися вирішенням тих господарських проблем, на яким, раніше, інші завгоспи й уваги не звертали. Завдяки її титанічним зусиллям вдалося багато чого зробити для школи, а ще більше було заплановано реалізувати в майбутньому. На жаль з’явилися несподівані обставини що ледь не стали на заваді здійсненню цих жіночих задумів.

Головною перешкодою для втілення грандіозних планів амбіційного завгоспа став Петро Матвійович, в той час директор школи. Чоловік що раніше був ввічливим і культурним начальником якоїсь миті змінився не до впізнання, перетворившись на лиховісного самодура та черствого деспота. Він перетворив життя жінки на справжнє пекло. Бездушний начальник не пробачав підлеглій і найменшої помилки. Ледь не щодня Петро Матвійович накидався на жінку мов той шуліка, і сварився з нею через будь яку дрібничку, а частенько навіть й без вагомої причини, просто так. Найболючішим же, для Миросі було те, що таке брутальне знущання директора було лише по відношенню до неї. До всіх інших працівників чоловік ставився так само як і раніше, приязно і з повагою.