2

Петро Матвійович мав всі підстави обурюватися і сердитися у цей погожий осінній ранок. Головною причиною його невдоволення була звісно ж Мирослава. Жінка яку він тепер кохав понад усе на світі і котра своєю незрозумілою поведінкою неодноразово доводила його ледь не до сказу. Оця її незбагненна впертість і залізобетонна непохитність у своїх рішеннях, частенько не тільки псували йому настрій, але й зароджували в душі нехороші думки про те настільки їхні стосунки будуть тривалими і довговічними.

Поки жінка наводила марафет у ванній кімнаті, чоловік увімкнув на телевізорі канал новин. На екрані замиготіли кадри зруйнованих будинків, згорілих квартир, понівечених людей. Війна, що тривала вже третій рік, збирала свої криваві жнива. Знову вночі були обстріли і прильоти по мирних містах і селах країни. Сумно зітхнувши Петро Матвійович поплентався на кухню. Поставив на газову плиту чайника і поки вода грілася зробив кілька канапок для себе та Мирослави. Обоє могли обійтися і без сніданку, та з деяких пір чоловік дотримувався правила, що братися натщесерце за будь-яку роботу є злочином проти власного організму.

Незабаром закипів чайник і Петро Матвійович приготував собі горнятко чаю з бергамоту. До цього славнозвісного духмяного напою чоловіка привчила його покійна дружина. Вона цілком справедливо вважала, що бергамот не тільки знімає втому, тонізує й бадьорить тіло, але й вгамовує нерви та додає наснаги в тих нелегких справах якими він займався. Жінка мала рацію на всі сто, під її турботливим наглядом Петро Матвійович завиграшки справлявся зі всіма випробуваннями, які випадали на його непростому життєвому шляху. Себе на жаль, бідолаха, врятувати не змогла. П’ятнадцять років тому злягла від важкої невиліковної хвороби і незабаром померла залишивши чоловіка самотнім і, як тоді йому видавалося, нікому не потрібним в цьому холодному світі.

– Я вже звільнила для тебе ванну, – відриває чоловіка від ностальгічних спогадів голос Миросі. – О, бачу ти вже й сніданок мені зготував. Спасибі коханий.

Традиційний ранковий моціон у Петра Матвійовича займає небагато часу. Контрастний душ, ретельне гоління обличчя, кілька крапель чоловічого парфуму, з запахом сандалу, на голе тіло. Дальше вже нетривалий перебір гардеробу який закінчується тим що чоловік одягнув синю сорочку, темно-вишневу краватку та чорного кольору костюм. На відміну від більшості своїх знайомих він категорично не сприймав мілітаристичного стилю в одязі, котрий став дуже поширеним останнім часом. Вважав це глибоко аморальним явищем і завше говорив що раз ти не воював і не був на фронті то нічого хизуватися армійським пікселем.

Поки одягався, в спальню заглянула Мирослава. Схопивши свою сумочку вона швидко проторохтіла:

– Мушу ще заскочити додому. Треба перевірити як там мої хлопці. До вечора милий.

Після цього жінка чмокнула його в щічку і прудкою вивіркою випурхнула з квартири, залишивши чоловіка наодинці зі своїми невеселими думами. Серйозно поговорити з нею Петрові Матвійовичу сьогодні так і не вдалося, тож прийняття статочного рішення про їхнє подальше майбутнє знову доведеться відкласти на пізніше. Оця хронічна невизначеність найбільше непокоїла і дратувала чоловіка, що звик до чітких і однозначних відповідей.

Хай йому грець з цією неясністю, – невесело думав чоловік накидаючи легку джинсову курточку. Пригладивши пишну чуприну й замкнувши двері квартири він неспішно спустився в двір. Тут, вкритий світанковою осінньою росою, на нього чекав його вірний «Nissan Almera Classic». Сріблясте авто кілька разів чмихнувши двигуном легко зрушило з місця повізши Петра Матвійовича до його місця роботи.