1

– То коли ми зустрінемося наступного разу?

– Наче ми щодня не бачимося? – запитання заскочило жінку зненацька, тож вона трохи забарилася з відповіддю у якій відчувалися неприховані нотки невдоволення.

– Бачимося, але це не те чого б мені хотілося.

– Ти ж прекрасно знаєш моє делікатне становище і ми це вже неодноразово його обговорювали – так буде найкраще.

– Для кого найкраще? – не вгавав чоловік, сердито насупивши брови. – Миросю, я не якийсь там шмаркатий хлопчисько, щоб ховатися від сторонніх. Та й тобі не пасує обманювати близьких людей. Зрештою усі і так давно знають про все, то навіщо продовжувати цю комедію?

Жінка добре усвідомлювала, що співрозмовник має рацію і це розуміння неабияк дратувало її. Та погодитися з ним було для неї зараз несила. Якась незбагненна впертість не дозволяла погодитися з доводами чоловіка і врешті-решт зробити той останній, вирішальний крок який він від неї. Тож не промовивши більше й слова у відповідь вона піднялася з постелі і швидким кроком попрямувала до ванної кімнати. Там змиваючи з обличчя останні залишки сну спробувала заспокоїтися й навести лад в своїх думках та почуттях. І відразу ж спогади мов весняний паводок раз заполонили всю її свідомість.

Мирослава відносилася до тих людей котрим як то кажуть пальця в рота не клади. У жінки була непроста доля і життя навчило її давати собі раду зі всілякими проблемами і різноманітними негараздами. Їх, тих клопотів і бід, у минулому Миросі назбиралося більш чим достатньо. Юність жінки припала на бурхливі 90-ті коли хронічне безгрошів’я в родині не дозволили їй здійснити заповітну мрію – стати лікарем. Довелося піти працювати на фабрику звичайною швачкою.

Юна дівчина не надто переймалася першими життєвими невдачами бо на той час вже закохалася. В ту пору вона була вельми вродливою і доволі популярною дівчиною на селі і мала чимало залицяльників. Одним з них став Сашко, юнак у якому гармонійно поєднувалися статечна серйозність з веселою нерозважливістю, добра вдача і непохитна рішучість, здорова прагматичність і дитяча наївність. Високий, стрункий, чорнявий, з незмінною посмішкою на смаглявому обличчі, хлопець користувався неабиякою увагою в місцевих дівчат та віддав перевагу їй.

Півроку майже щоденних побачень дали свої передбачувані паростки, вони покохали одне одного і незабаром парубок запропонував дівчині вийти заміж за нього. Мирося погодилася, вони зіграли весілля і стали сім’ю. Подальше заміжнє життя молодої жінки було насиченим та різноманітним. Всяке у ньому траплялося. Миттєвості радості і щастя нерідко поступалися місцем хвилинам смутку та печалі, сонечко вдачі та успіху траплялося застеляли хмари поразок і розчарувань, а веселий усміх бувало змінювався й гіркими сльозами. Найкращими незабутніми подіями для Мирослави стало народження її двох синів, а найтрагічнішою була лиховісна звістка про загибель судженого на будівництві закордоном.

Залишившись одинокою вдовою, жінка вирішила більше не випробувати долю, а всю себе присвятити дітям. Щоб забезпечити їх найнеобхіднішим пішла працювати в місцеву школу звичайною прибиральницею. Робота була не надто престижною, однак старанність і відповідальність Мирослави було помічено керівництвом, і коли десять років тому шкільний завгосп звільнився з роботи, саме їй несподівано запропонували зайняти цю посаду. Що спонукало директора до такого неординарного рішення жінка навіть гадки не мала, тоді вона майже не вагаючись погодилася і не підозрюючи яке важке ярмо добровільно повісила на свою шию.