Розділ 4 «Красуня Розалі»

Племінниця місіс Монфор виявилася дуже вродливою. Розалі з великими блакитними очима та густими віями дивилася не наївно, а уважно й трохи зверхньо, ніби звикла бачити більше, ніж інші наважувалися показати.

 Довге хвилясте волосся розливалося золотом на тендітні плечі, підкреслюючи її струнку, майже крихку статуру. 

У кожному русі відчувалася стримана грація — не демонстративна, а природна. Вона була витонченою і в цьому ще відчувалася певна гордість: спокійна, холоднувата, така, що не потребувала слів, а одразу давала зрозуміти — перед вами леді.

— Чим можу вам допомогти? — діловито звернулася вона до детективів, зупинившись навпроти каміна.

Етьєн на мить затримався з відповіддю. Його погляд ковзнув по її постаті, не нахабно, а з тією вивіреною безсоромністю, яку можуть дозволити собі лише чоловіки, що звикли до жіночої уваги. Він грайливо підкрутив вус.

— Неземна красуня, — тихо, майже несвідомо мовив він, перш ніж узяти себе в руки. — Як до вас краще звертатися?

Шарлотта ледь помітно закотила очі та розгорнула свій нотатник, щоб зафіксувати неналежну поведінку напарника.

— Міс Вайт або Розалі, якщо вам буде так зручніше, — представилася дівчина з легкою усмішкою, в якій не було ані кокетства, ані скутості.

— Етьєн Ламберт, — він ледь нахилив голову. — А це моя колега, міс Фінч. — недбало махнув рукою у її бік.

— Ви шукаєте Леонору, — спокійно сказала Розалія, перш ніж хтось устиг поставити запитання. — Я чула про це ще зранку. Тітка дуже засмучена.

— А ви? — поцікавився Ламберт, уважно спостерігаючи за її реакцією.

— Я теж, — без вагань відповіла вона. — Леонора була… важливою частиною цього дому.

Шарлотта підвела погляд.

— У якому сенсі? — включилася у допит Фінч.

Розалія на мить замислилася, підбираючи слова.

— Вона була постійною. Коли люди приходять і йдуть, то ця кішка залишається. Для тітки — це багато значить.

— Ви часто бачили Леонору перед зникненням? — запитав Ламберт.

— Так. Вона любила сидіти біля вікна у східному крилі. Особливо вечорами. І… — Розалія трохи знизила голос. — Останніми днями вона була неспокійною.

— Неспокійною? — перепитала Шарлотта, швидко записуючи.

— Так. Вона ніби когось боялася. Шипіла, ховалася під шафою. Це було дивно для такої спокійної тварини.

Ламберт повільно кивнув.

— Хтось ще це помічав?

— Не знаю. Слуги навряд чи звертають увагу на такі дрібниці. А мої брати… — вона злегка знизала плечима. — Їм не до кішок.

— А вам? — знову втрутився він.

Розалія зустріла його погляд прямо, не відводячи очей.

— Мені важливіша справедливість, містере Ламберт. Якщо Леонору викрали, то я хочу, щоб винних знайшли.

У кімнаті запанувала коротка тиша. Камін тихо потріскував, а за вікнами туман досі щільно обіймав маєток.

— Скажіть, міс Вайт, — нарешті мовив Ламберт, — ви коли-небудь чули розмови про заповіт вашої тітки?

Розалія ледь помітно напружилася. Це було настільки тонко, що неуважний співрозмовник нічого б не помітив. Але Шарлотта помітила. І занотувала.

— У нашій родині багато про що говорять, — рівно відповіла вона. — Але не все з цього має значення.

— А Леонора? — не відступав він.

— Леонора мала значення, — твердо сказала Розалія. — І, гадаю, саме тому вона зникла.

Її слова зависли в повітрі, мов натяк, який ще належало розгадати.

Ламберт усміхнувся — повільно, задумливо.

— Дякую, міс Вайт. Ви нам дуже допомогли.

— Я на це й розраховувала, — відповіла вона і, розвернувшись, спокійно вийшла з вітальні, залишивши після себе легкий аромат троянд і більше запитань, ніж відповідей.

— Вона дуже відверта, — констатувала Фінч.

— І самовпевнена. Справжня загадка, — замріяно додав Етьєн.