Розділ 3 «Допити у маєтку Монфор»

Вітальня балансувала на межі між розкішшю і вульгарністю. Високі стелі оздоблені щедрою ліпниною. Килими тихо поглинали кроки, а важкі штори із оксамиту майже торкалися горіхового паркету. Уздовж стін стояли шафи та серванти з порцеляновими фігурками та срібними вазами, а в центрі на масивному столі стояли начищені канделябри, відбиваючи блиск із витончених дзеркал і картин у позолочених рамах.

Першим на допиті був найстарший племінник місіс Монфор — Едмунд — ентомолог.  Його зовнішній вигляд відповідав науковцю — невисокий, трохи сутулий чоловік у потертому темному сюртуку та з пенсне на носі.

—  Не гаймо часу, бо на мене чекає цікавий вид комах, — одразу заявив він, зручніше вмощуючись у мʼякому кріслі.

— Наука захоплива річ, тому розумію ваше завзяття. Але зараз мене більше цікавить ваше ставлення до Леонори, — делікатно почав Ламберт.

— У мене алергія на шерсть, тому я уникав цієї кішки за будь-яку ціну. Але не подумайте, що я мав на меті її позбутися, бо я чудово знаю, як цим створінням дорожить моя люба тітонька, — його відповідь була переконливою і відвертою.

— Може ви помітили щось дивне у поведінці Леонори перед її зникненням чи ніхто не проявляв до неї особливого зацікавлення?

—  Нічого такого, а зацікавлення в оточуючих було завжди. Особливо в місіс Браун, яка ніколи не втрачала можливості погладити ту кішку, а потім пхати носа до моєї колекції комах. Від  вигляду шерсті на моїх безцінних екземплярах мене кидає у жар від люті та у приступ неспинного чхання.

У голосі науковця відчувалася злість і неприхована ненависть. Шарлотта подумала, що наступним може бути зникнення місіс Браун.

Від Едмунда детективи дізналися не так багато, бо він квапився, тому відповіді були зазвичай короткими і малозмістовними.

Шарлотта виділила у нотатнику тільки алергію на шерсть, надмірну любов до вивчення комах і непереносимість до місіс Браун. Два останні пункти вона поки не знала як можуть стосуватися справи.

Другим на черзі став ще один племінник — Олівер. Дуже вродливий парубок із золотавими кучерями і блакитними наївними очима.

— Я дуже стурбований зникненням Леонори. Це надзвичайно розумна та віддана тітоньці кішка.

— Чи є у вас здогадки, де вона може бути?

— Жодних. Зазвичай вона ніколи не покидала маєток надовго.

— Її могли викрасти через дорогоцінний нашийник?

— О, так. Я теж подумав про це у першу чергу. Дуже необережно з боку тітоньки так перейматися виглядом свого домашнього улюбленця.

— Можливо, Леонора для пані Монфор — не просто домашній улюбленець? — не вгавав Ламберт.

— Що ви маєте на увазі? — зніяковів Олівер.

Чи не вперше між Етьєном і Олівером виникла незрозуміла напруга. Шарлотта тільки виділила це у своєму нотатнику.

— Може пані Монфор ставилося до Леонори, наче до своєї спадкоємиці? Вона самотня та бездітна вдова з великим маєтком…

Олівер, наче одразу вловив суть і насторожився, хоча ззовні намагався зберігати спокійний вигляд.

— Не думаю, що Леонора згадується у заповіті тітоньки. Це ж божевілля — залишити все кішці. Хіба не так? — його нещирий сміх розійшовся по вітальні.

Ламберт і Фінч перезирнулися. За весь час стало зрозуміло, що місіс Монфор дуже екстравагантна жінка, це відчувалося не тільки в оздобленні маєтку і її вбранні, але й у манерах поведінки. Ніхто б не здивувався заповіту, де згадується Леонора.

Олівер відповів ще на декілька питань, хоча під кінець він вже добряче нервував, бо Ламберт виявився ще тим майстром провокацій і хитросплетінь.

Допити слуг, які б мали бути вухами та очима маєтку, виявилися вкрай скупими, а деякі взагалі настільки відходили від теми розмови, що детективи витратили багато часу на пусті балачки та непотрібні слухи.

Останньою зайшла племінниця місіс Монфор. Стало очевидним, що Офелія і Олівер були двійнятами. Таке ж золоте волосся і блакитні очі.

— Quelle femme*…— тихо вимовив Етьєн, який не міг залишити без уваги жодну красуню.
 

«Quelle femme»* — «Яка жінка!» або «Яка красуня!» залежно від контексту.