57. В гостях у чаклунки

Коли я розплющила очі, сонячні промені вже щосили заливали кімнату. Тіло гуло, наче по ньому проїхалася автівка, але після міцного сну сила потроху поверталася. Згадка про нічний бій із Царем Мором здавалася дивним сном, якби не розтрощена майстерня за дверима.

Я піднялася й витратила кілька годин на прибирання, наведення ладу та магічне відновлення полиць. Крамниця мала працювати, а до приходу Крістіана залишалося не так багато часу. Клієнтів однаково сьогодні було не багато.

Як же вони з’являться якщо я зовсім не працюю за графіком?

Рівно о шістнадцятій за дзвоником вхідних дверей з’явився Кріс у своїй джинсовій куртці, чорній футболці та темних джинсах. Він застиг, висунув руки з кишень і уважно оглянув мої втомлені очі та крамницю.

– Що тут трапилось?

– І тобі привіт, – мовила я й забрала свою куртку з вішака, – Можемо вирушати.

– Стривай. Тут була битва? На тебе напали?

Його схвильований погляд дещо мене напружив. Я опустила руки з курткою і оглянула торговий зал. Я прибралася не достатньо добре. Де-ніде було видно чорні сліди гарі від вогняних куль, які демони кидали в мене. Десь прожилки на стінах від кігтів. Та я й сама була вся покоцана, хоча наносила цілющі відвари на себе, але не на всі дрібні порізи.

– Цар Мор і його посіпаки, – зізналась я, а потім посміхнулась. – Зате я перемогла царя!

– Перемогла? – ошелешено запитав. – Як?

– Якась клієнтка попередила. Певно вона була віщункою. Ну, я і підготувалася.

Крістіан зайшов всередину й оглядав полиці, а потім озирнувся на мене з шоком на обличчі.

– Сама? Ти мала написати мені. Я дзвонив тобі. Чому ти не розповіла?

– Тому що це моя крамниця, – почала гніватися. – Я маю її захищати сама.

– Але Цар Мор – наша проблема. Ти не можеш все робити сама.

– Хто б говорив… Я гналась за тобою, щоб допомогти здолати демона, який зачаровував речі і дарував бажання людям.

– Нехель, – тихо мовив Крістіан, а потім побачив моє замішання і додав: – ім’я того демона.

– Гаразд. Байдуже. І через це я травмувала ногу. Зараз я ціла, ти також. Давай швидше вже підемо до тієї чаклунки.

Я почала натягувати куртку на себе, але Крістіан не давав мені вийти з крамниці. Стояв на порозі та схрестив руки на грудях.

– Ти так поспішаєш? Я думав, ми хоча б поговоримо.

– Нам немає про що говорити.

Він стиснув щелепу від невдоволення. Зробив великий вдих, заспокоюючись, а потім простягнув мені руку.

– Гаразд, не будемо витрачати ні хвилини більше.

Я не торкнулась його долоні, а вчепилась за його плече. Кріса це розізлило ще сильніше, проте він мовчки перемістив нас куди треба, прокрутивши свій аметистовий перстень на пальці.

Світ закрутився перед очима і я опинилася біля чорних кованих воріт. Збоку воріт був домофон у який натиснув Крістіан.

– Мене звати Крістіан Стерн, я прийшов з Кірою Леман. Ми домовлялися про зустріч із Амінат II Діґанн.

– Добрий вечір, пане Крістіане, – відповів педантичний жіночий голос з приладу. Я ледве не подумала що це робот, – ваша зустріч назначена на сімнадцяту.

– Перепрошую за такий ранній приїзд. Ми можемо зачекати.

– Кріс, – заговорив інший, вже чоловічий голос, більш жвавіший, навіть захеканий. Немов би він біг до слухавки, – заходьте, ми майже не зайняті. Я скажу Амінат про вас.

– Дякую, Рональде.

Ворота одразу ж з сигналом прочинилися перед нами. Ми рушили вперед, повз ідеально підстриженого газону з клумбою, яка всіяна білими і рожевими квітами, та старими деревами з густою кроною. Перед очима виріс сучасний маєток зі світлого-бежевого каменю, а круті темно-сірі дахи з гострими шпилями й круглими башточками здіймалися вгору, немов казкові вежі.

– Отже зустріч насправді пізніше? Міг би і попередити.

– Тепер це не має значення. Спершу я маю довести тобі, що ти подобаєшся мені насправді, а не за чарами нашої клятви.

– Навіть якщо це виявиться правдою, то це вже не важливо.

– Важливо. Кіро, – схопив Кріс мене за руку, – єдине про що я жалкую, так це того, що я злякався. Клянусь, більше я так не вчиню.

– Досить клятв, – відрізала я і грубо висмикнула свою руку.

– Вибач… – прошепотів він.

Я підняла очі на величезні аркові вікна з чорними рамами, й здавалось там хтось пройшов повз. Проте мої очі нікого конкретного не вловили.

Ми дійшли до головних дерев’яних дверей, біля яких розгортаються широкі кам’яні сходи, обрамлені зеленими кущами, квітами й ліхтарями, а зліва під аркою гаража стояв чорний блискучий Mercedes, немов охоронець цієї розкоші.

Нам відкрила двері літня жінка у чорному костюмі. І як тільки вона заговорила, я одразу зрозуміла, хто відповів Крісу в домофоні.

– Вітаю в маєтку Діґанн, – розкрила ширше вона двері, запрошуючи всередину.

– Дякую, – тихо відповіла я і вона кивнула у відповідь.

Одразу всередині нас зустрів світловолосий чоловік. Він сяяв від задоволення і судомно застібав гудзики своєї блакитної сорочки. Під нею ховав татуювання троянд на грудях, яке я ледве встигла побачити. Він випростався, як тільки за нами закрилися двері та простягнув руку для привітання.

– Ви Рональд? – припустила я.

– Так. А ви, схоже, Кіра? Приємно познайомитися.

– Навзаєм. Отже, ви допоможете нам? – вказала я на зап’ясток з татуйованим чарівним браслетом.

Він з ніжним дотиком взяв мою руку та оглянув руни клятви.

– Не я, – почав Рональд, – Амінат, моя дружина, має знати як цього позбутися.

Чоловік відпустив мою руку і простягнув руку, показуючи нам шлях у інші двері.

– Крісе, я повідомив про вас. Давайте почекаємо на неї у вітальні.

Вітальна була такою ж величною, як і сам маєток. З високими стелями, кришталевою люстрою та світло-сірими меблями. Ми з Крісом сіли на диван і я побачила перед собою кавовий столик який ширяв у повітрі над підлогою сам по собі. Збоку тріщав камін, у якому тлів вогонь, який варто було б підсилити, але цього ніхто не робив. Над каміном висіла велична картина великого готичного замку у підніжжя гір.