55. Боротьба з демонами

Аметист був дуже сильним. Одного разу вже відігнав від мене Павутинника, а дрібних демонів взагалі перетворив на попіл. Мені потрібна його сила. І переміщення постійно хромали. Якщо зробити цей ритуал, то все стане на свої місця.

Гарячково я гортала сторінки гримуара у пошуках ритуалу. Мені потрібно ще так багато всього вивчити…

Майже на останніх сторінках я побачила малюнок амулета з аметистом і великими літерами “Ритуал спадкоємства”. Спершу треба було приготувати зілля, вимочити кулон у ньому, а потім промовити заклинання.

Поки я готувала зілля, намагалась не відволікатися на шум, який чула за дверима. Аметист там знову почав бігати, певно якось позбувся магічних кайданів. Проте не тікав, судячи по шуму. Це вже тішило.

Раптово зі стіни з’явилася лампа-ключ, й замиготіла фіолетовим сяйвом, промовляючи:

– Пані Кіро, амулет дошкуляє іншим реліквіям. Зробіть щось.

– Я намагаюсь, бачиш? – вказала я на казанок, але у лампи ж зовсім немає очей. Проте і рта немає, а голос я ж якось чую. – Лампо, мені зараз потрібно зосередитись.

– Час відкриття бажаєте перенести?

– На другий же день роботи? Ні, у мене майже все готово.

Я додала останній інгредієнт – краплю власної крові. Розчин спалахнув густим димом і миттєво заспокоївся. Набравши зілля у скляну чашу, я швидко повернулася до торгової зали.

Хлопчик-аметист переносив реліквії з полиці на полицю, утворюючи якийсь свій порядок. Як я і думала, він вже якось зняв кайданки з кулею й ледь тягнувся до верхньої полички.

– Ну, і що ти робиш? – обурливо запитала я.

– Ти тримаєш коштовні артефакти зовсім близько до виходу. Переношу, звичайно що.

– Отже, ти хочеш залишитися зі мною і служити мені?

Він склав руки в боки й дивився на мене з-під лоба.

– Якщо вже обирати з усіх Леман, що я знаю, то краще вже тебе. Ти хоча б дослухаєшся. Навіть мене перетворила на людину, щоб почути. З тебе вийде гарна чарівниця.

Ви погляньте, він збирається мене виховувати, як дитину. Оцей маленький хлопчик із волоссям, немов фіолетова цукрова вата.

– Он, як. Отже ти не проти ритуалу?

Він вирівнявся, руки склав по швам та щільно заплющив очі.

– Я готовий.

Я підійшла ближче й поставила скляну чашу із зіллям на прилавок перед хлопчиком. Парування від рідини набуло глибокого пурпурового відтінку, а повітря в залі наповнилося ароматом чебрецю, сухої м'яти та легким металевим присмаком моєї власної крові.

​– Опусти свої руки в чашу, – тихо мовила я.

​Аметист без вагань зробив крок уперед і занурив долоні в гарячий відвар. У той самий момент його фіолетові очі спалахнули яскравим світлом, а волосся, мов від сильного вітру, здійнялося вгору.

​Я випростала руку над його головою, відчуваючи, як магія роду Леман відгукується в кожній моїй клітині, й виразно промовила слова з гримуара:

“​Кров до крові, сила й час,

Дух прадавній поєднав нас.

Захищай і будь щитом,

Спадкоємиці крилом.”

​Умить, як тільки останній склад злетів з моїх губ, зілля в чаші спалахнуло яскраво-фіолетовим полум'ям і повністю випарувалося. Хлопчик-аметист голосно зітхнув, заплющив очі й розчинився в сліпучому спалаху світла.

​Коли сяйво згасло, на дні скляної чаші знову лежав мій амулет. Але тепер він виглядав інакше: аметист став ідеально гладким, оправа з темно-золотої перетворилася на яскраво-сяючу, а всередині каменя пульсувало живе, потужне джерело сили.

​Я дбайливо взяла його в руки й знову одягла на шию. Шкіру більше не пекло й не свербіло – навпаки, по тілу розлилося приємне, заспокійливе тепло. У моїй голові чітко лунав дзвінкий, дитячий голосок Аметиста:

​– Тепер ми офіційно пов'язані, Кіро. Моя сила – твоя сила. Але до заходу сонця ми маємо підготувати крамницю до нападу.

​Я струсила головою, приходячи до тями. Він мав рацію. Відступати нікуди. Я була готова до відкриття, проте сьогодні клієнтів зранку не було. Я скористалась цим, зачаровуючи магазин різними захисними заклинаннями із гримуара. Я не знала проти кого конкретного я буду воювати, але обшурстила всю літючу книгу, яка як виявилась була написана не про чарівних тварин, як я спершу подумала, а про демонів.

На моїх зап'ястках були плетені, заговорені браслети, на пальцях – кільця, які приносили успіх. Навіть дістала кролячу лапку та повісила на ланцюжок на моїх джинсах. В минулому вона ледве не вбила Лукаса, але на мені, як на чарівниці, мала спрацювати бездоганно.

Перша клієнтка неспішно увійшла в магазин. Ми обмінялися привітаннями, але я пильно роздивлялася її ходу, щоб бути напоготові. Проте мені завадив телефонний дзвінок. Поглянувши на екран, я побачила напис: «Кріс». 

Найменше мені хотілося зараз із ним говорити й відволікатися, тому я відхилила виклик. Тоді він вирішив написати:

Кріс: Добрий ранок, чарівна Кіро 😉. Треба поговорити. Я знайшов чаклунку, яка знає все про старовинні магічні клятви.

Я: Мені не до тебе 😠

Кріс: Вона вибаглива жінка. Я ледве домігся аудіенції з нею. Якщо ми не прийдемо завтра, то ніколи не дізнаємось як розчаклуватися.

Я: На котру годину?

Кріс: Я прийду за тобою о 16:00.

Я: Гаразд.

Кріс: Кіро, прошу, не ненавидь мене 🙏 Я цього не витримаю. Я ж все роблю, щоб виправити свою помилку. Будь ласка, чарівнице, будь до мене ніжнішою. Я знаю, що ти це можеш 😏

Я: Іди в дупу, Крісе!😡

Кріс: Проси та допросишся 😘

Я швидко вимкнула екран, уся палаюча від гніву. Озирнулася – а від жінки вже й слід зник. Я навіть не почула, як вона вийшла. Мій бізнес так піде коту під хвіст! 

До речі про котів.... Я написала Лукасу. Він відповів майже одразу.