54. Сімейний амулет

Я ледве змогла заснути, розмірковуючи про Лукаса. Про його губи та ніжні руки, які блукали моїм тілом. А потім раптово думки перемістилися до Кріса, який був зі мною шаленим та цілував з вимогою. Я намагалася вигнати його з голови, але нічого не виходило.

Я заплуталася.

Лукас був безпечним, теплим і рідним – спогадом із того життя, де не існувало магії, небезпек і смертельних ризиків. Але Крістіан... він розпалював у мені щось дике, неконтрольоване й лякаюче. І найгірше те, що навіть після його сьогоднішньої витівки частина мене все одно жадала саме цього вогню.

На світанку під тканиною піжами аметистовий амулет знову відчутно пульсував, чим розбудив мене. Я сіла на ліжку, розстебнула ланцюжок і витягла камінь на світло. Фіолетовий кришталь не просто миготів – всередині нього, мов у пастці, билися крихітні сріблясті іскри. Зазвичай він поводився так тільки тоді, коли поруч була небезпека… або Лукас.

– Що ти хочеш мені сказати? – пошепки запитала я в порожнечу кімнати, торкаючись пальцем прохолодної грані.

Амулет наче тільки цього й чекав: імпульс тепла протік від каменю прямо в мої пальці, і перед очима на мить спалахнув образ гримуара.

Пророцтво віщунки про завтрашній напад перестало здаватися просто маячнею. Якщо завтра після заходу сонця по Серце крамниці прийдуть Тіні, то сімейний амулет – це єдине, що може дати мені підказку, як захиститися.

Я рішуче підхопилася з ліжка й рушила в глибину крамниці, до гримуара, який залишила в Майстерні. Поклала амулет на стіл та гарячково шукала заклинання, яке б дозволило аметисту розмовляти, як Крістіан дозволив коту-Лукасу. Я швидко промовила чарівні слова й недовго очікувала.

Аметист перед очима загорівся пурпурним сліпучим сяйвом, який заполонив увесь простір. Спершу кімнатою пролунав дзвінкий дитячий сміх, а коли світло згасло я побачила володаря сміху – маленького хлопчика років тринадцяти. Його посмішка була аж до самих вух, очі неприродні – фіолетові, як і густе коротке волосся. Одягом стала довга жовта сорочка та короткі штани, які схоже раніше слугували золотою оправою каменю.

Чорт, я зробила з амулета – людину!

– Кіро! – вигукнув він та обійняв мене, а потім почав стрибати, як вжалений.

Хлопець бігав кімнатою та торкався будь-яких речей, які попадалися під руку. Я ледве встигала відбирати їх з його рук.

– Стривай. Заспокойся. Та стій же ти!

Він вибіг до коридору дверей, я – за ним. До тих пір, поки він не вибіг у торговий зал і тут вже я застосувала застигаюче заклинання. До відкриття ще пару годин, але мені не потрібен дебош прямо перед цим. Його тіло миттєво заціпеніло. Очі хлопця все ще гарячково бігали й зачепилися за мене коли я підійшла ближче, але кінцівки стали повністю смиренними.

​– Нарешті, – мовила я, важко дихаючи. – Ну, тепер стає зрозуміло, чому ти так дивно поводишся зі мною. То відправляєш куди не слід, то витрачаєш мій дорогоцінний час. Ти ж зовсім дитина!

​Він жалібно заскулив, мов ображений собака. Мені навіть стало його трохи шкода, але я все ж дістала магічні кайдани з важкою кулею, прикувала їх до його ноги й тільки після цього зняла закляття застигання.

– Агов! – обурився він і одразу опустився до ноги, розглядаючи залізо. – Я тебе не приковував! Я завжди тебе рятував!

– Від Павутинника я рятувалася сама, – заперечила я.

– Ну, колись же ти мала навчитися! Тим паче, що стариган Мор дав йому своєї магії, проти якої мені не впоратися. Ти ж бачила те зелене плетиво?

– Бачила…

– Авжеж бачила! Всі Леман бачать магію.

Я підсунула собі стілець і сіла, уважно розглядаючи хлопчика, який голими руками гарячково колупав кайдани.

– Отже, ти миготів, щоб розповісти мені про щось. Я уважно слухаю.

Він важко зітхнув і сів на підлогу навпроти мене, хоча рук від ноги так і не прибрав.

– Ти дурна чарівниця. Поки ти займаєшся любовними справами, на тебе відкривають полювання.

– Так, Цар Мор. Але його здолати неможливо.

– Не тільки, – відрізав аметист. – Тепер і демони почали балакати про тебе. Цар Мор усіх послав і точно дасть велику винагороду тому, хто тебе спіймає.

– Ну і звідки ти це знаєш? В магії є якісь радіохвилі?

– Ні, – сумно посміхнувся він, – лише мій досвід, як амулета сім’ї Леман.

​Я нахмурила чоло, підозрюючи його у брехні. На вигляд йому ледве п’ятнадцять.

– Таке вже було з іншою чарівницею?

– Так. Вона не вижила після нападу чергового демона. Ти здібна, як вона. І порівняно з Рамоною – дуже сильна. Та вічно шукала неприємності, а ти більш обачна.

– Я? – перепитала я з насмішкою, – Я ледве свою душу не продала, довірившись чарівнику без емоцій.

​– Але ж не продала! – мовив він і піднявся на ноги, брязкаючи ланцюгом. – І довіряла не до кінця. Хоча піти в Кардію – теж дурна ідея. Але знала б ти, що витворяла Рамона…

​– Тепер уже приблизно уявляю… – відповіла я, а потім раптом похопилася й подалася вперед: – А моя мама?

​Хлопчик раптово напружився. Ланцюг перестав дзвеніти. Я всім тілом відчула, як він не бажає про неї говорити.

​– Я ніколи не служив їй.

​– Так, знаю. Ти був бабусиним амулетом, але ж знаєш мою маму з дитинства!

​– Твоя мама ненавидить чари, – коротко й сумно відповів він, опустивши погляд.

​– Чому?

​Хлопець відвернувся від мене, вдаючи, ніби уважно розглядає полиці. Мене це так розізлило, що я схопила важку кулю від кайданів і ривком потягнула на себе. Нога за вагою швидко подалася за мною, і він змушений був озирнутися.

​– Ей!

​– Відповідай! Чому моя мама відмовилася від магії й мене ледве не позбавила крамниці?

​– Ти й уявити не можеш, наскільки схожа на свою матір! – обурливо вигукнув він. – Ходиш із цим Лукасом, цілуєшся, а перед тобою чарівник, який прагне довести своє кохання!

​– І який зв’язав нас клятвою, – я демонстративно випростала зап’ясток із магічним татуюванням. – Не збивай тему!