53. Побачення

Слова старої мене неабияк зачипили, однак побачення більше відкладати я не могла. Лукас почекав, доки я переодягнулася, поставила квіти у вазу, і повів мене в один із найдорожчих ресторанів Деклінса. Я була там лише раз – перед від'їздом, разом із мамою. І спогади про це зараз тільки ще більше пригнічували.

У залі ресторану панувало тепле золотаве світло. Посередині росло велике оливкове дерево з густою кроною. Навколо нього стояли столики з білосніжними скатертинами та червоні напівкруглі оксамитові дивани. На стінах розсіювали затишок класичні картини й колони, а стеля була прикрашена вишуканою ліпниною. Маленькі лампи на столах створювали атмосферу таємничості та інтимності.

Коли Лукас привітався з офіціанткою, вона підвела нас до столика, де на нас уже чекали пляшка вина, два келихи та табличка «Зарезервовано».

– Коли ти встиг? – пошепки запитала я.

– Це було непросто, але цей день того вартий.

Ми сіли навпроти одне одного, і під пильним поглядом його смарагдових очей я на мить відчула себе справжньою принцесою. Чорний костюм дуже личив Лукасу, а червона краватка підкреслювала елегантність його рухів. Я ж, не маючи поки що достатньо грошей та часу, обрала стару сукню — ту саму, яку створив для мене Крістіан для поїздки в казино.

Не смійте мене засуджувати, я й так почувалася ніяково. Але вона найкраще пасувала до супутника. До того ж, Кріс був винен мені за той випадок.

Я важко видихнула. Я знову думаю про нього. Навіть зараз, коли переді мною сидить приємний чоловік, який готовий заради мене на такі вчинки й витрати.

– Щось не так? – запитав Лукас, помітивши мою задумливість.

– Ні, все чудово, – миттєво відповіла я. – Просто я рідко буваю в таких місцях... Мені трохи незвично.

– Хочеш, підемо в інше місце?

– Ні, ти що, – гарячково заперечила я, борючись із почуттям провини за витрачені ним гроші. – Я хочу бути тут. З тобою.

Лукас ніжно торкнувся моєї долоні. Тепло від його дотику було таким м'яким та приємним, що довколишній шум видався чимось другорядним. Утім, сукня раптом здалася не такою вже й вдалою – шкіра під аметистовим амулетом почала чухатися.

– Я теж хочу бути тут із тобою, – мовив він. – Обіцяю, тобі сподобається.

Ми переглянули меню, а коли повернулася офіціантка, зробили замовлення. Лукас пам'ятав усі мої смаки. Тому, коли я обрала лазанью, він одразу слідом замовив салат із моїми улюбленими помідорами чері.

– І побільше сиру, будь ласка.

Я не втрималася й хіхікнула. Лукас насторожено звів брови:

– Що?

– Нічого, – я прикрила рот долонею. – Твоя любов до сиру просто бездонна. Усе як у дитинстві, коли ти забирав у мене зайві шматочки.

– Вона жартує, – сором’язливо мовив Лукас до офіціантки. – Такого не було!

– Авжеж, – удавано серйозно підхопила я.

– Ну... лише декілька разів, – усміхнувся він.

– Ага, лише декілька разів. На день.

Він грайливо закотив очі, а офіціанта щиро всміхнулася з нашої перепалки й пішла виконувати замовлення.

Лукас відклав меню й знову торкнувся моєї руки. Цього разу шкіра під амулетом знову запекла. Це вже була не сукня – артефакт наполегливо вимагав уваги й потайки миготів під тканиною. Лукас тим часом м'яко гладив мої пальці й промовив із ніжністю, яка зігріла моє серце:

– Я радий, що ти залишилася собою.

– Хіба я змінилася? Хіба що виросла.

– Ні, ти стала іншою, – мовив він із легким сумом у голосі. – З таємницями, із дивною крамницею та її не менш дивними гостями. Але, – він тепло усміхнувся, – все такою ж доброю та веселою.

Я мовчки потягнулась до келиха та зробила пару ковтків. Мені не було як заперечити його словам. Я не можу пояснити Лукасу все, хоч як би хотілось. Він надпив зі свого келиху й оглядав залу. Я скористалась цим та вдарила по амулету, щоб заспокоївся. Невинний жест, але Лукас не помітив.

– Шкода, що ти тоді переїхала…

– Лукасе, а ти пам’ятаєш мого батька?

– У тебе є батько? – здивовано запитав він, і це вже стало для мене найкращою відповіддю. – Тобто, звісно, є... Просто я його ніколи не бачив. Не пам’ятаю, чи взалі тебе хтось зустрічав зі школи, крім матері.

– Я теж його майже не пам’ятаю… Але мені здається, ми переїхали саме через нього.

– Твоя бабуся казала, що справа була в новій роботі твоєї мами. Ти гадаєш, твій батько десь у Деклінсі?

– Я навіть не знаю, чи він живий.

Нас перервала офіціантка, подаючи страви. Ми більше не поверталися до теми моєї родини, натомість я дізналася, що у Лукаса з’явилася молодша сестра. Він із любов'ю розповідав про неї, згадував батьків, яких я не бачила ще довше, ніж самого Лукаса. Від цих дитячих спогадів я й сама поринула в минуле, на мить забувши, що я тепер чарівниця і що вже завтра на мене чекає напад.

Після вечері Лукас проводжав мене темною вуличкою, яку ледве освітлювали вуличні ліхтарі. Я відмовилася від таксі, щоб провести з ним більше часу. Весь вечір думала розповісти про ніч з Крісом та моєю заплутаністю, але вирішила не псувати наше “друге” побачення.

Ми неквапливо йшли, тримаючись за руки, і все здавалося таким правильним... аж до самих дверей крамниці «Чарівний світ».

Лукас не випускав моєї долоні, прикувавши погляд до моїх очей.

– Зустрінемося завтра?

– Звісно, – усміхнулася я. – Ти, як завжди, прийдеш на обід.

– Останнім часом тебе там не було, – підморгнув він. – Та й зараз, коли ти відкрилася, твої клієнти дуже дивно на мене реагували. Наче в мене на чолі написано, що я не вірю в окультизм.

– Та-ак... – мовила я з трохи натягнутою посмішкою.

Ну не могла ж я сказати, що всі магічні речі відчули смертного? І тут я раптово згадала про останню відвідувачку і її моторошне попередження.

– Знаєш, мабуть, завтра справді не варто. Давай краще післязавтра? Мені потрібен час, щоб порахувати товари, виручку... Я так поспішала на побачення з тобою, що ледве касу підсумувала.

Лукасу лестила моя відвертість, він широко всміхнувся. Від цієї усмішки на душі ставало так затишно й спокійно.