52. Обіцянка

Я миттєво насторожилася. Браслет нагадав про себе швидким магічним імпульсом. Я не могла збрехати сама собі – час припинити це катування. Я дійсно відчувала потяг до Крістіана й величезну вдячність за все, що він для мене зробив.

​Однак... чи справжні ці почуття? Чи справжній він сам у них? А що, як він знову скаже, що був занадто емоційним, коли кликав мене?

​– Коли розберешся зі своїми почуттями, тоді й поговоримо, – я рішуче висмикнула купюри з його пальців. – Чек потрібен?

​– З моїми почуттями? – глузливо запитав він. – Ти б сама визначилася, у чому проблема: у клятві чи в тому, що ти банально боїшся власних емоцій?

​– Я боюся твоїх почуттів! Учора ти мене хотів, а сьогодні “трясця” волаєш.

​– Гаразд, я ідіот! Я взагалі не мав нічого казати. Навпаки, мої загострені відчуття лише підсвітили моє справжнє ставлення до тебе.

​– Але на ранок ти злякався!

​– Тому що це було занадто швидко! Ми ходимо по колу, Кіро. Просто погодься на побачення.

​Я замовкла, бо ще не вилила всієї злості, а нові клієнти продовжували заходити. Із-за стелажа раптово виглянула жінка й безцеремонно втрутилася в нашу суперечку:

​– Та погодьтеся вже, він же не відчепиться!

​– Якщо погоджуся, тоді він точно не відчепиться, – буркнула я у відповідь, а потім обернулася до Крістіана й демонстративно підняла зап’ясток із магічним татуюванням: – Поки є це, я ніколи не знатиму, чи справжні наші почуття.

​Він міцно стиснув щелепу від люті. Схопив трави з прилавка й агресивно засунув їх у кишеню штанів.

​– Гаразд. Я приймаю виклик. Я доведу тобі, що цей браслет не має жодного відношення до того, що ми відчуваємо.

Двері крамниці оглушливо брязнули, коли Крістіан вискочив на вулицю. Гучний передзвін дзвоника ще довго відбивався від стін, розрізаючи напружену тишу, що запанувала в залі.

Я важко видихнула й спиралася руками об холодний прилавок. Серце калатало десь у горлі. Крістіан пішов, але його фінальні слова все ще пульсували в голові, дратуючи й збуджуючи водночас – “Я приймаю виклик”.

Що за дитячий садок?!

Щоб бодай якось розвіяти це емоційне марево, я змусила себе посміхнутися покупцям і повернулася до роботи. Протягом наступних півгодини я відпускала чарівні свічки, загортала в оксамит дивні дрібнички й намагалася переконати себе, що контролюю власне життя.

Дзвоник над дверима знову задзеленчав і раптом усе затихло. Золотавий пилок, що плавно ширяв під стелею й освітлював темні кутки, миттєво осипався на підлогу звичайним сірим попелом. Страшна жінка у дзеркалі миттєво зникла з виду. Ворухливі книги безживно впали на бік, спершись об стінку полиці. А зграйка магічних світлячків, що кружляла над флаконами з зіллям, просто випарувалася, залишивши по собі ледь помітний запах озону.

Уся магія в залі вмить причаїлася та сховалася. Відвідувачі-чарівники здивовано озирнулися, перезираючись між собою. Я й сама спантеличено випростала спину, намагаючись зрозуміти, що сталося.

Відповідь одразу опинилась перед очима. До крамниці увійшов Лукас. Він зупинився на порозі, розгублено кліпаючи очима. Він мав дивний, трохи спантеличений вигляд. І не дивно: з вулиці моя крамниця для нього здавалася занедбаною руїною з розбитими вітринами та вивіскою, що згасла. А всередині... Всередині він бачив прибраний прилавок, покупців та мене.

Відчувши на собі насторожені погляди чарівників, які явно не чекали тут побачити звичайну людину, Лукас трохи знітився, але одразу знайшов мене очима. Його обличчя миттєво прояснилося щирою, теплою посмішкою. Він упевнено пройшов повз заціпенілих покупців і підійшов просто до каси.

– Кіро, ти відкрилась! – мовив приголомшливо, неначе мене про це повідомляв. – Я проходив повз і побачив, як сюди заходять. Тому не міг пройти повз. Чому ти не розповіла? Чому не зателефонувала?

Я застигла. Почуття провини за те, що я наобіцяла йому стільки всього й знову забула, кольнуло всередині. Я згадала минулу ніч із Крістіаном, і сором пекучою хвилею підкотив до горла.

Поруч із Лукасом усе ставало простим, зрозумілим і затишним. Жодних магічних браслетів, жодної пристрасті, від якої зносить дах, і жодного страху бути використаною. Він був моєю безпечною гаванню. І після всього божевілля, яке влаштував Крістіан, я всім серцем прагнула цієї безпеки.

– Пробач, Лукасе, – щиро мовила я, простягаючи руку й торкаючись його теплої долоні. – Усе сталося так швидко й раптово... Я сама тільки-но з усім розібралася. Я хотіла сьогодні тобі подзвонити.

 Образа в його очах миттєво розтанула, поступаючись місцем турботі. Він міцно стиснув мої пальці.

– Та гаразд, я розумію, – м'яко усміхнувся він. – Головне, що ти в порядку. Але це треба відсвяткувати! Ти винна мені побачення, пам'ятаєш? Сьогодні ввечері, після закриття. Відмови не приймаються.
Його впевненість і тепло стали саме тим кораблем, якого я так потребувала.

– Згодна, – посміхнулася я у відповідь, відчуваючи, як у душі нарешті з'являється полегшення. – Сьогодні ввечері.

– Тоді я прийду після закриття, до вечора! – Лукас щиро посміхнувся, ще раз тепло стиснув мої пальці й розвернувся до виходу.

Коли дзвоник над дверима продзвенів, а його постать зникла за вікном, я нарешті дозволила собі полегшено видихнути.

Наступні кілька годин пролетіли мов у тумані. Я занурилася в роботу: розставляла флакони із зіллям, перераховувала решту в касі й заповнювала книги обліку, намагаючись повністю заглушити думки про Крістіана, його слова та той божевільний шторм, який він знову зчинив у моєму житті.

Коли стрілка годинника наближалася до десятої вечора, крамниця вся майже спорожніла. Я вже збиралася повертати ключ у замку, аж раптом помітила біля стелажів із сушеними травами й чарівними світлячками останню відвідувачку. Вона мала вигляд найзвичайнішої, приємної літньої чарівниці в затишній в'язаній шалі.

– Перепрошую, але ми вже зачиняємося, – м'яко мовила я, підходячи ближче. – Якщо шукаєте щось конкретне, я можу відкласти це для вас на завтра.