51. Відкриття

​Я підняла очі з руки чоловіка до його обличчя. Розгледіти, хто за ним ховається, було важко, але я не стала вимагати показати лице. Клієнт хоче предмет — якщо заплатить, отримає його без жодних проблем.

​– Що саме вас цікавить? – запитала я з привітною посмішкою.

​– Книга Світла.

​Всередині все похололо. Це була одна з тих норовливих книг, яка ледь-ледь мені піддалася. Вона вміла сама гортати сторінки, навіть коли я хотіла побачити щось інше, і палила книги поруч, сама обираючи собі “сусідів” на полиці.

– Тримайте, – мовила я підносячи книгу, – але попереджаю, вона не любить поруч із собою томи про темряву та тварин.

​Чоловік на мить посміхнувся, і під каптуром я розгледіла бліде обличчя з темними колами під очима.

​– Це саме те, що мені потрібно.

​Він уже простягав руку з грошима, як раптом крамницею пролунав кришталевий передзвін дзвоника. Хтось зайшов, і це змусило покупця кинути купюри на прилавок і швидким кроком попрямувати до виходу.

​– Стривайте!.. – вигукнула я йому в спину, але той лише злегка махнув рукою.

​– Без решти!

Я швидко оглянула гроші на столі. Він дав навіть трохи більше, але мене налякав такий поспіх. Варто зробити якийсь захист від крадіжки.

​Поки я розбиралася з касою та чеком, який уже не було кому вручити, на дерев'яну поверхню важко впав важкий металевий предмет. За цим послідував оксамитовий голос Крістіана, який я впізнала б із тисячі:

​– Вітаю з першим клієнтом. Ти дещо залишила в мене.

​Я скосила на нього погляд. Незмінно гарний у своїй чорній облеглій футболці, з ледь скуйовдженим темним волоссям і посмішкою, від якої ноги готові були підкоситися. Навіть лють на себе не допомагала – я все одно так легко піддавалася його зовнішності!

​Потім я подивилася на меч на столі. О, чорт... Я так поспішала вибігти від нього вранці, що абсолютно про нього забула.

​– Дякую, – сухо мовила я й сховала свій меч під прилавок.

​– Ти більше рада моїй появі чи мечу?

​Моє горло стислося, не дозволяючи ядуче відповісти про те, як сильно я хотіла б, щоб Крістіан просто розчинився в повітрі. Це закляття починало дратувати мене дедалі більше! Гарячково блукаючи поглядом по залу, я помітила ще одного гостя.

​Зрештою, заклинання не змушує мене відповідати на кожні його випади. Я можу просто ігнорувати його провокативні запитання.

​– У мене клієнти, – мовила я й попрямувала до літньої жінки. – Вітаю! Чим я можу вам допомогти?

​Поки я спілкувалася з жінкою, яка, здавалося, знала мої артефакти краще за мене, Крістіан повільно блукав крамницею. Коли врешті жіночка мене відшила, я не поспішала до прилавка.

Крізь стелаж я побачила його карі очі спрямовані на мене.

– Ти не можеш мене ігнорувати вічно, – мовив тихо він, але я продовжувала вдавати, що його не існує. – Ми маємо поговорити, Кіро.

Я пішла до іншої полиці, прикутої до стіни. Тоді Кріс підійшов ззаду й говорив мені просто в спину:

– Гаразд, хочеш так – нехай буде по-твоєму. Говоритиму прямо тут. Мені прикро, чуєш?

– Тобто ти жалкуєш про ніч зі мною? – запитала обурливо я, не озираючись.

– Так… ні… не зовсім, – відчула я тремтіння в його голосі, – тобто я хочу тебе. Ні, не так! Ми поспішили. Я не впевнений… Стосунки не мають починатися з сексу.

– А ти хочеш стосунків? – запитала я з гіркою посмішкою, – Бо я цього не помітила, коли сказала про Ламін та Лукаса.

Крістіан важко ковтнув слину. А в цей час дзвоник знову задзеленчав, сповіщаючи про ще одного клієнта. Візитки й справді чудово спрацювали!

​– Я злякався, – випалив Кріс на видиху, ніби ці слова завдавали йому фізичного болю.

​Я нарешті обернулася до нього. Він мав справді сумний та заклопотаний вигляд. Але однією лише моєю жалістю тут нічого не виправити.

​– Знаєш, ти не даремно злякався, – мовила я й поправила цінник на старовинному підсвічнику. – Можливо, це взагалі не наші почуття, а магія клятви.

​– Ні, це не так...

​– Дівчино, розрахуйте мене, будь ласка, – покликала літня пані, і я з полегшенням попрямувала до каси.

Поки я видавала чек і заповнювала касовий апарат, поруч знову опинився Крістіан.

​– Чекай, Кіро. Ти справді думаєш, що клятва змушує нас відчувати потяг одне до одного?

​– Так, – підняла я на нього очі. – Якщо я відчуваю твій дотик крізь браслет, то чому не можу відчувати збудження через нього ж?

​Він уважно дивився мені в очі, а потім на браслет, який лише ледь-ледь приховував рукав моєї мантії.

​– Боги... – видихнув він із приголомшенням. – Ти справді в це віриш… Тому браслет дозволяє тобі це говорити.

– Вірю.

– Кіро, це не любовний браслет і не клятва почуттів!

​До прилавка підійшов знайомий чоловік з аукціону й чемно прокашлявся, перериваючи нашу особисту розмову. Я була неймовірно вдячна йому за цю паузу.

​– Вітаю! Перепрошую, мені тут обіцяли краватку-стилет.

​– Вітаю! – щиро посміхнулася я. – Авжеж, зараз принесу!

​Я миттєво сховалася за стелажами, і цього разу Крістіан дав мені спокій, залишаючись біля прилавка. Я продала краватку, декілька свічок та ще кілька дрібниць, але Кріс продовжував мовчки стояти поруч.

​– Ти маєш піти. Або щось купити, – грубо мовила я йому.

​Він вихопив із найближчої полиці першу-ліпшу річ (якою виявився мішечок із сушеними травами від нудоти) і рішуче поклав її на прилавок.

​– Я хочу довести, що мої почуття справжні. Що це не просто хіть. Ти мені подобаєшся як дівчина. Ти винахідлива, сильна й дотепна. Підеш зі мною на побачення?

– Ні.

​Я відчула щире піднесення від того, що клятва нарешті не стуляє мені рот. Проте Крістіан явно не очікував такої прямої відповіді. Він сумно опустив погляд на свій гаманець, дістав купюри й простягнув мені. Я взяла гроші, але Кріс не поспішав їх відпускати. Раптово він злегка посміхнувся й промовив: