50. Двері крамниці

Я пішла до крамниці пішки. Мені потрібен був цей холодний ранковий вітер, щоб осмислити все, що тільки-но сталося.

Крістіан просто використав мене. Прийняти це було неймовірно неприємно, але якщо цього не зробити зараз, я застрягну в нескінченному очікуванні, коли він по-справжньому мною зацікавиться. А я не збиралася чекати!

У мене є Лукас. Хлопець, який завжди готовий вислухати, стати опорою і який дійсно прагне бути зі мною. Ще коли ми були дітьми й навчалися в одній школі, він постійно частував мене печивом та ділився обідом. Допомагав із уроками й знайомив з іншими дітьми. Якби не переїзд, я впевнена, ми б уже давно були парою.

А магія…

Я зупинилася на роздоріжжі й чекала, доки на світлофорі загориться зелене світло. Думки завели мене так далеко, що я й не помітила, як майже дійшла до крамниці.

Ох, магія... Від неї самі лише біди. Однак саме завдяки їй я нарешті відчула себе справжньою. Мати роками приховувала величезну частку моєї суті. І чому ж вона зараз намагається її знову відібрати?

Усі ці роздуми миттєво випарувалися, щойно я підійшла до будівлі й побачила низькорослих чоловічків. Четверо гномів уже тримали в руках велетенський чорний мішок. Я озирнулася довкола, але перехожих ніде не було. У таку ранню годину місто тільки прокидалося, і більшість людей, напевно, мали значно кращий настрій, ніж я.

– Що ви тут робите?

– Пані Леман! – заговорив один із них із винуватою посмішкою. – Як добре, що ви з'явилися! Ми повертаємо ваші реліквії за рішенням Комісії.

– Чудово! – щиро зраділа я.

За секунду я вже відчинила для них двері крамниці, і гноми ледве втиснули мішок усередину. Вони поволі діставали з нього речі та клали на полиці – рівно туди, де ті стояли раніше.

– О котрій годині відкриття? – запитав один із гномів.

– Не буду гаяти часу, відкриваюся о десятій ранку.

– Гарне рішення, – кивнув він, підтримуючи мій порив, а потім озирнувся на своїх колег: – Чули, хлопці? Хутко ворушімося!

Раптово гноми переглянулися – і в наступну мить просто зникли. Спочатку я подумала, що вони випарувалися, але коли між стелажів пронісся легкий вітерець, а полиці почали на очах заповнюватися новими реліквіями, я все зрозуміла. Вони рухалися з такою божевільною швидкістю, що мій людський зір просто не встигав за ними стежити.

Після того як усі предмети опинилися на своїх місцях, гноми втомлено обтрусили руки. Моє обличчя сяяло від здивування та щирого захоплення їхньою роботою.

– Це неймовірно! Дякую вам.

– Вам, пані, дякуємо, що опинилися тут так рано, – відповів один із них. – Згортаємося, хлопці!

Троє гномів уже зав'язували мішок, у якому залишалося щось іще – але це навряд чи належить мені, адже всі мої полиці вже були заповнені під зав’язку. Вони почали чаклувати над дверима, створюючи для себе портал, аж раптом старший із них на мить зупинився.

– І ще одне. За законами магічного світу ви не маєте права продавати артефакти смертним.

– Так, я знаю.

– Ми мусимо це забезпечити, – він дістав зі свого чоботу чарівну паличку й плавно змахнув нею, промовивши заклинання.

Пурпурова магія, що вирвалася з кінчика палички, миттєво охопила залу. Усі речі, реліквії та навіть вітринне скло обплелися ледь помітним прозорим бар'єром. Задоволений гном посміхнувся й сховав паличку назад.

– Готово. Бажаю вам успішних продажів!

– Дякую... мабуть.

Чоловічок шанобливо вклонився й швидко зник у порталі, зачинивши за собою двері. Я на секунду застигла, не до кінця розуміючи, що саме він зробив.

– Стривайте!

Щойно я вирішила кинутися за ним і відчинила двері, як опинилася на вулиці. Портал випарувався разом із гномами. Я озирнулася й подивилася у вітрину: всередині не було жодної реліквії, жодного вцілілого столу чи стелажа. З вулиці здавалося, ніби моя крамниця перебуває в ще гіршому, занедбанішому стані, ніж до ремонту. І лише вивіска «Чарівний світ» яскраво горіла для мого ока теплим золотавим світлом. Придивившись, я зрозуміла, що це сяйво – магічне. І бачити його можуть лише ті, хто має магію.

– Якого біса?..

Я хутко повернулася всередину, щоб переконатися, що гноми мені не наснилися. Усі артефакти були на своїх місцях! Я знову подивилася крізь скло на прохолодну вулицю, і до мене нарешті дійшло: жодна звичайна людина просто не зверне уваги на закинуту крамницю. І лише чарівники знатимуть за сяючою вивіскою, що тут насправді продаються магічні речі.

З полегшенням і радістю я кинулася до лампи-ключа, яка зустріла мене яскравим мерехтінням.

– Маленька Кіро, вітаю вдома!

– Вітаю, лампо, – ніжно мовила я, погладивши її темний абажур, і дістала з рюкзака кришталеве серце. – Відкриєш мою спальню?

– Авжеж, пані Кіро Леман, – із пошаною відгукнулася лампа.

Стіна стиха загула, і з неї виросли двері із суцільного дерева, які самі гостинно відчинилися переді мною. А чорна лампа тихо додала, виблискуючи фіолетовим сяйвом під такт своїх слів:

– Відтепер будь-які двері крамниці належать вам.

Я зупинилася на півдорозі. За дверима вже бачила заправлене ліжко, полиці та більшість моїх речей. Але слова лампи «будь-які двері» розбудили мене краще, ніж згадки про Крістіана.

– Стривай, а в крамниці є ще двері?

– Звичайно, пані Кіро. Бажаєте зазирнути?

– Так!

Двері моєї спальні слухняно зачинилися. Стіни складу стиха затремтіли, і на борознах темної деревини почав виступати фіолетовий сік. Він яскраво загорівся, щойно я торкнулася ручки. Я відчинила двері й завмерла: переді мною простягався довгий коридор із п'ятьма іншими дверима.

Щось це мені нагадує…

– Лампо? А та, що побудувала цю крамницю не була часом в Кардії? 

– Була, пані Кіро. Саме там вона й заховала Серце крамниці.

– А навіщо? Я пройшла такий важкий шлях, щоб його дістати…

– Тому що такі артефакти не можна передати у спадок. Їх потрібно заслужити.

“Ну, чудово!” – подумала я, закотивши очі. Потім ступила в коридор і відчинила перші ліві двері.