48. Звички

– Еліта? – посміхнувся пан Едгар, але все ж таки потиснув мою руку. – Сподіваюся, він не завдає вам клопоту?

​– Ні, що ви... – відповіла я, хоча всередині визнавала, що сильно лукавлю.

​І тут до мене дійшло: саме тому на Крістіані браслет клятви. Лише йому я змушена говорити правду.

​– Ви пара? – раптом запитала його мати.

​Ми обидва заціпеніли. Крістіан гарячково хитнув головою, заперечуючи.

​– Ми напарники, – швидко відповіла я.

​– Будь обережна, – мати м'яко торкнулася мого плеча. – Одного напарника він уже вбив.

​Ці слова важким каменем упали мені в серце. Однак Крістіан лише закотив очі, ніби чув це звинувачення щодня.

​– Це не так, – почала я, але мені не дали мовити й слова.

​– Це він тобі так каже? – перебив пан Едгар. – Більше слухай його — і швидше опинишся в труні.

​Терпець Крістіана урвався. Він опустив руку, моя долоня безвільно ковзнула вниз, але більше за все мене стривожила хвиля злості, що накочувала на нього. Він ступив упритул до батька й подивився йому просто в очі.

​– Відчепіться, – холодно промовив він, і його зіниці на мить засяяли небезпечним пурпуром.

​– Залюбки, – з такою ж люттю відповів батько, схопив дружину за руку й попрямував до виходу.

​Я обережно торкнулася руки Кріса. Він одразу озирнувся на мене. М'язи на його обличчі розслабилися, а суворий, палаючий погляд миттєво змінився на глибокий і сумний.

​– Пробач за них.

​– Мене вони не ображали. Але ти...

​– Усе гаразд. Я звик.

Музика змінилася на ще повільнішу, і гості неохоче потягнулися до танцювального майданчика. Крістіан підняв голову, озираючись довкола.

– Давай краще вип'ємо?

Я кивнула, і ми одразу попрямували до фуршетного столу. Крістіан узяв два келихи з шампанським, один із яких подав мені, але на мить затримав погляд на молодому чоловікові поруч у темно-синьому костюмі з блискітками.

– Чудовий костюм, – мовив Кріс.

– Справді? – посміхнувся той і нервово поправив комір. – Я вперше на аукціоні, хотів справити враження.

– У вас це чудово вдалося, – підбадьорливо додала я, і чоловік розплився в ще ширшій посмішці.

– Дозволите дати пораду, як чарівник чарівникові? – трохи нахилившись до нього, стишено запитав Кріс. Той зацікавлено кивнув. – Вам би пасувала краватка-стилет. Аукціон – місце небезпечне, треба завжди бути напоготові.

– Вважаєте?

– Звичайно, – впевнено кивнув Крістіан, а потім раптово вказав на мене рукою: – Я якраз бачив таку в її крамниці. Коштує забезцінь, але гарантує безпеку.

Від такого повороту я аж зблідла. Така річ і справді була в моєму асортименті, і я навіть не здивувалася, що Крістіан про неї знав – він же сам складав цінники для всіх моїх реліквій.

– О, то це ви власниця Серця крамниці! – вигукнув чоловік. – Це було захопливе видовище.

Я швидко опанувала себе й підхопила розмову, розхвалюючи товар. Чоловік одразу покликав свого друга, і я й оговтатися не встигла, як біля мене утворився цілий натовп охочих взяти візитівку. Мені дуже сподобалася манера Крістіана підбирати кожному чарівникові артефакт, який підкреслює його магію чи стиль, тож я продовжувала в тому ж дусі. Це затягнуло мене настільки, що я й не помітила, як Крістіана поруч не стало.

Оглядаючи залу, я побачила, що частина гостей уже танцює, хтось збився в компанії біля балконів, а хтось відпочивав у кріслах. Нарешті мої очі зачепилися за знайоме темне волосся.

Крістіан стояв невимушено, з легкою, трохи натягнутою посмішкою. В одній руці він тримав келих, а іншу заховав у кишеню брюк. Навпроти нього стояла Ламін у довгій блакитній сукні, що мерехтіла лелітками, наче зоряне небо. Позаду неї висіла поважна пара – чоловік та жінка в надзвичайно дорогому вбранні.

Я миттєво вирушила до них і перше, що почула від жінки:

– Як шкода, Крістіане... Ви були такою чудовою парою. Ми щиро вірили, що у вас є майбутнє.

– Мамо! – дорікнула Ламін. – Припини. Ми вже пів року як не разом.

Крістіан миттєво повернув голову в мій бік і витягнув руку з кишені, простягаючи її мені. На секунду я вагалася, відчуваючи, що мала б піти й не заважати, але його відкрита долоня виразно давала зрозуміти: я тут не зайва.

– Кіро.

Я вклала свої пальці в його долоню, і він м'яко привернув мене до світловолосої жінки та чоловіка.

– Познайомтеся, це моя напарниця Кіра Леман. А це Мірая та Всеволод, батьки Ламін.

– Дуже приємно познайомитися, – посміхнулася я, але у відповідь посміхнулася лише пані Мірая – і то вкрай натягнуто.

Вона презирливо та з оцінкою оглянула мою пурпурову сукню і наші спільні руки, які ні я, ні Крістіан чомусь так і не розчепили.

– Напарниця? Це чудово, Крістіане, – одразу ж перевела вона тему на нього. – Пам'ятаю дні, коли ти благав Реєстр зробити своєю напарницею Ламін.

– Цього разу Реєстр знову мене не послухав, – рівним, спокійним голосом відповів Крістіан. – І обрав ту, яка підходить мені найкраще.

Його слова спантеличили не лише мене, а й усю родину Койрів. Пані Мірая гарячково почала ковтати шампанське ледь не залпом, ніби намагалася стриматися. Пан Всеволод, який увесь цей час ледь слухав нас, гостро й уважно подивився на Крістіана. Ламін не відривала погляду від наших рук, тож я нарешті випнула долоню й опустила її.

– Тоді бажаю вам вдало відпочити, – скориставшись тишею, з холодом мовив пан Всеволод, а потім кивнув підборіддям у бік моєї сумочки: – Упевнений, дістати Серце було нелегко.

– Ви праві, так і було, – відповів Кріс. – Вам також вдалого вечора.

Він підхопив мене під лікоть і у швидкому темпі відвів подалі від цієї дивної розмови. Ми вийшли на балкон, і я вперше ковтнула прохолодного нічного повітря, якого, як виявилося, мені дуже бракувало. Зорі на небі прикрашали повний місяць, даруючи своє м'яке світло.

Крістіан сперся на поручні. На мій подив, він дістав із кишені цигарку, запалив і задумливо подивився вниз. Я спиною оперлася про балюстраду й повернула голову до Кріса. За його плечима, крізь прозоре скло, постала картина: якийсь чарівник саме запрошував Ламін на танець, і вона із посмішкою погодилася.