47. Родинні зустрічі

Я пробиралася крізь натовп до виходу – туди, куди попрямували Аврелія та моя мама. Крістіан не відходив від мене ні на крок, поки нам не перегородила шлях тітка Естель у своєму яскраво-червоному костюмі та окулярах.

​– Вітаю, Кіро, – із посмішкою заговорила вона. – У тебе все чудово вийшло.

​– Там була моя мама?!

​– Так, – опустила погляд тітка. – На жаль, вона у змові з Аврелією.

​– Чому? Як?

​Крістіан ніжно торкнувся мого ліктя, привертаючи увагу до себе:

​– А коли ти востаннє говорила зі своєю мамою?

​Я знітилася. Давно. Дуже давно. Востаннє я сказала їй, що маю право хоча б подивитися на свій спадок. Вона тоді була розлючена й вимагала, щоб я відмовилася від “убогої крамниці” прямо на місці, коли нотаріус оголошував заповіт.

​– Востаннє ми погано попрощалися. Але ж це не привід забирати...

​І тут до мене дійшло. Мама з самого початку не хотіла, щоб я згадала про магію. Хотіла, щоб я взагалі нею не користувалася.

​– Але щоб аж так... навіть не привіталася, – прошепотіла я.

​– Я не здивована, – мовила тітка Естель, поправляючи окуляри. Потім клацнула пальцями, і в її руках миттєво спалахнув фіолетовий вогник, з якого з'явилися документи. Вона вручила їх мені: – Відкрийся завтра, будь ласка. Щоб більше не було проблем із законом.

​– Гаразд... дякую.

​– Бажаю вам гарно провести вечір, – посміхнулася вона, кинувши погляд на Крістіана й на мене, але раптом зупинилася: – І, до речі, ти маєш заробити ту суму з аукціону за рік — як штраф за невчасне відкриття.

​– Три мільйони?!

​– Чш-ш, Кіро, – зашипів Крістіан мені на вухо, а потім із посмішкою підвів очі на мою тітку: – Вона вам вдячна за все. Впевнений, з її хваткою вона заробить усі чотири.

​– Чудово. Бажаю успіхів.

​Стукаючи підборами, тітка Естель покинула залу. Я обурено розвернулася до Крістіана, але промовила вже напів пошепки, щоб не заважати ведучому:

​– Чотири?!

​– Кіро, це не так багато, якщо про крамницю ходять такі чутки. Ти швидко знайдеш клієнтів. Особливо серед цих людей, – вказав Крістіан на ряди крісел. – Тут усі чарівники, вважай, ходячі гаманці.

​Я оглянула присутніх. Усі чули мене й бачили мою крамницю. Тепер вони знають, що вона відкривається. І тут я згадала дещо…

​– Я зробила візитівки, але вони залишилися в крамниці під час вилучення. Дідько, якби ж я знала...

​– Я знав, – Крістіан дістав із кишені піджака стопку якісних візиток.

​Там було фото крамниці, а на звороті – адреса та години роботи. Мої пальці затремтіли від захвату.

​– Я не став вказувати твій особистий номер. Краще, щоб вони просто завітали в робочий час.

​– Крістіане... – ледве промовила я. – Це дуже щедро.

​– Візитки коштували копійки, – посміхнувся він.

​– Але ти витратив свій час! – я ледь стримувала сльози. – Ти поїхав до крамниці, сфотографував її... і ця сукня... Це все через завдання?

​Крістіан раптово заметушився й поправив рукава піджака.

​– Так, авжеж, – нервово прочистив він горло. – Я не допускаю промахів. Дочекаємося бенкету? Якщо вже не уникнути скандалів... Ти ж маєш їх роздати, але явно не зараз.

Я кивнула, витираючи щоки, і ми повернулися на свої місця.

​Я гладила пальцем візитівку й шмигала носом. Крістіан упродовж усього часу допомагав мені з будь-якою проблемою. Попри його заклинання, буркутливість чи складний характер – він став першим, хто відкрив мені цей світ і подарував надію.

​У цьому чоловікові, який сидів поруч зі мною та уважно дивився на сцену, не було ні краплі злості чи прихованої вигоди. Завдання? Хіба я повірю, що будь-який інший чарівник так старатиметься заради мене? Навіть моя власна мати цього не зробила.

​– Крістіане?

​Він обернувся й миттєво посміхнувся, щойно наші погляди зустрілися.

​– Так?

​– Дякую тобі за все, – я торкнулася його руки.

​Наші клятвенні браслети загорілися від дотику, але цього ніхто не бачив: Крістіан сховав свій під піджаком, а я – під широким шкіряним ремінцем. Проте я чітко відчула теплий імпульс, що розлився від них по всьому тілу.

​– Будь ласка, – він накрив мою долоню іншою рукою. – Пробач за бажання. Я знайду вихід, обіцяю.

​– Я тобі вірю. Тільки клястися більше не треба, гаразд?

​Він пирхнув і ледь стримав смішок рукою, щоб не привернути до нас ще більше небажаної уваги. Схаменувшись, коротко кивнув мені. ​Я повернула очі на сцену, але відчувала на собі його довгий і мовчазний погляд.

​Коли аукціон офіційно завершився, ведучий провів гостей до бенкетної зали. У сусідньому просторі розмістився оркестр, який вітав усіх легкою мелодією. Праворуч стояли столи, сповнені фруктів, вишуканих закусок та напоїв, а ліворуч – затишні м'які крісла. По центру, під блакитними кристалами, що ширяли в повітрі й осяювали приміщення м'яким, тьмяним світлом, лишався вільний майданчик для танців.

​Я йшла поруч із Крістіаном, тримаючи його під руку. Ми ледве встигли зробити кілька кроків углиб зали, як перед нами з'явилося подружжя зрілого віку. Жінка мала світло-русяве волосся, що довгими хвилями спадало на плечі, та темно-синю, майже чорну сукню. Чоловік був у суворому темному костюмі – навіть сорочка під піджаком була вугільно-чорною. А риси його обличчя здалися мені настільки знайомими, ніби ми вже десь зустрічалися. З їхньою появою груди Крістіана важко здійнялися, і я всім тілом відчула, як напружилися його м'язи.

​– Крістіане, – грубо мовив чоловік. – Чого й варто було від тебе очікувати. Черговий скандал.

​– Вітаю, батьку, – холодно посміхнувся Крістіан, а потім ледь вклонився жінці: – Мати.

​Вона важко й невдоволено зітхнула:

​– Представ нас, Крістіане, чи ти остаточно втратив манери?

​– Вони, мабуть, померли разом із нашим сином, – тихо забурчав чоловік.

​Крістіан на це лише міцно зціпив щелепи від люті.

​– Мене звати Кіра Леман, – простягнула я руку, розряджаючи паузу.