45. Вибачення

Я дивилася на порожнє місце в кімнаті з відчуттям провини у грудях. Ламін просто взяла і зникла, не давши сказати мені ні слова. Я не бажала ставати на бік Крістіана.

– Це було занадто різко. Не можна так з людьми, – напала я на Кріса.

– Вона нав'язлива, інфантильна і думає тільки про себе! Скажи, що я не правий?

Я не могла відповісти так як хотіла, тому з мене вийшло наступне:

– Лише частково. Але вона мені допомагала із заклинанням, допомагала у пошуках тітки з Франції і прихистила.

– Я тебе теж прихистив! Я весь час поруч, але мене ти не захищаєш, як її.

– Бо на тебе вона не кричить! Бо мене вона не приковує до себе силою і не стоїть холодно, коли мені роблять боляче. Ти маєш вибачитися перед нею. Негайно!

Зціпивши зуби він виплюнув:

– Ні! Інакше вона продовжить це робити. Поглянь, – вказав на нічне, зіркове небо за панорамними вікнами вітальні, – вона чекала би нас до світанку.

Я ступила близько до його обличчя і заговорила напівпошепки:

– Якби ти пішов на небезпечну пригоду, я би також чекала на твоє повернення.

– Ти моя напарниця, Кіро, – тим самим тоном промовив він. – Ти би була поруч. Як зараз. Не порівнюй себе з нею. Ви різні.

– Ти не даєш їй бути поруч.

– Тому що я звик бути сам, а тепер у мене є ти.

Я розгубилася через його слова. Перед очима загорівся спогад погляду Ламін на мене, сповнений ненависті. Ревнощі. Це були вони.

– Я не граю у ваші ігри, – мовила я, і торкнулась свого амулету, – я вибачусь за тебе.

– І пожалкуєш про це, – схрестив він руки на грудях, – Очікую на тебе, щоб обговорити план-повернення крамниці.

Я закотила очі і хутко перемістилась звідси, до квартири Ламін. Однак це мені не вдалося. Я опинилася у під’їзді, довелось підніматися на потрібний поверх.

Я довго стояла під дверима, перш ніж набратися сміливості й постукати. Майже одразу почулися кроки, і двері відчинилися.

Ламін стояла в домашньому одязі, з опухлими очима. Коли побачила мене, трохи зніяковіла, ніби не очікувала, що я справді прийду.

– Кіро… – тихо мовила вона.

– Можна увійти?

Вона кивнула і відступила. У квартирі було напівтемно, лише торшер біля дивана давав м’яке світло. На столику недопитий чай холонув.

Ми сіли одна навпроти одної. Кілька секунд панувала тиша.

– Я прийшла через те, що сталося, – почала я обережно. – Крістіан був надто різким. Ти цього не заслужила.

Ламін опустила погляд на свої руки.

– Останнім часом він завжди такий, – ледь чутно відповіла вона. – А мені все одно було неприємно.

– Знаю. І мені шкода, що ти через це засмутилась. Для мене було дуже цінно, що ти переживала. Дякую.

Вона повільно кивнула, але так і не підняла очей.

– Дякую, що сказала, – прошепотіла. – Правда.

Я посунулася трохи ближче.

– Пробач.

Ламін нарешті подивилася на мене. У її погляді не було злості, але й колишньої легкості теж не лишилося. Лише якась тиха, втомлена образа, яку вона намагалася сховати за слабкою посмішкою.

– Не вибачайся, – відповіла вона. – Це ж не ти сказала ті слова. Просто… дай мені трохи часу. Добре?

– Добре.

Вона провела мене до дверей і навіть коротко обійняла на прощання. Обійми були теплими, але короткими.

– Іди вже, – м’яко сказала вона. – Вам треба відпочити перед аукціоном.

Коли двері зачинилися, я ще кілька секунд стояла в коридорі. Обійми були справжніми. Слова – також. Але щось між нами все одно зсунулося. І я не була певна, чи повернеться воно на місце.

Довелось повертатися до Крістіана, але амулет знову перемістив мене під двері, а не всередину. Здається це вже закономірність чи захисні чари власників. Та не встигла я постукати, як мій мобільний в кишені засигналив, повідомлення один за одним висвітилювалися на екрані.

Кріс: Коли ти повернешся? (1:15)

Кріс: Гаразд. Можеш не відповідати. Можете вдвох там злитись. Коаліція проти Кріса. Я зрозумів. Але ж ти хочеш врятувати свою крамницю? Завтра аукціон, ми маємо поговорити. (2:21)

Кріс: Набери, будь ласка. Хоч ти не злись. Я не хотів тебе образити. (3:00)

Кріс: Гаразд, я наберу Ламін зранку та вибачусь, тільки набери мене. (3:11)

​Я застигла на місці, переводячи погляд із чату на годинник у кутку екрана. 04:12.

​Я ж була у Ламін від сили хвилин п'ятнадцять! Серце пропустило удар. Магічна затримка амулета... Поки для мене простір згортався на лічені хвилини, для решти світу минуло майже три години.

​Я постукала. За дверима пролунали важкі, трохи сонні кроки, і замки клацнули. ​Двері відчинилися. На порозі стояв Крістіан – зі сплутаним волоссям, у самих лише домашніх шортах, босим і з голим торсом.

Я мимовільно застигла, опускаючи погляд на чіткий рельєф його м'язів та лінію преса. Щось всередині стиснулося, обличчя обпік раптовий жар, і я швидко відвела очі вбік, знітившись від власної реакції.

​Крістіан розгублено зиркнув на свій наручний годинник, а потім на мене.

​– Ти вирішила повернутися, – пробурчав він сонним голосом.

​– Кулон знову переміщує рівно стільки часу, скільки зайняла б реальна поїздка! – розлючено мовила я й прошмигнула всередину без запрошення. – І взагалі, хоча б футболку накинь.

​– Я вже не очікував на тебе, – відказав він, зачиняючи двері.

​– Так, я вже прочитала ті одкровення, – хмикнула я. – Сподіваюся, ти дотримаєшся слова й вибачишся перед Ламін.

​– Так… – неохоче відповів він і попрямував, солодко позіхаючи, за мною до вітальні, чим миттєво заразив і мене.

​Я швидким рухом вихопила з рюкзака чисті речі й прошмигнула до ванної кімнати. Напустила гарячої води й увімкнула душ. Проте за зачиненими дверима чудово чулося невдоволене бурмотіння Крістіана: