44. Група підтримки

Як тільки ми опинилися в квартирі Крістіана, я відштовхнула його від себе.

– По твоєму це смішно? – обурено запитала я й показала руку, – Ти прикував нас, при…!

Мій голос заціпенів. Я вважала його придурком! Я хотіла це сказати, але магія мені цього не дозволяла. І будь-які мої наступні образи – також. На зло мені Крістіана це ще більше забавляло. Він широко посміхався, як останній ідіот, який виграв у лотереї.

– Нарешті! – пролунало із дальньої частини зали.

Білявка із широко розкритими очима, тримаючи в руках мобільний, піднялася з-за столу. Ми так гарячо сперечалися, що не помітили увімкненого світла серед ночі та присутності чарівниці.

– Ламін! – здивовано здригнувся Кріс. – Ти досі не віддала мені ключі!

– Останнім часом з тобою щось постійно трапляється.

Вона намагалась торкнутися його чола в крові, але він відштовхнув її руку. Мій телефон раптово почав розриватися від повідомлень. За кордоном зі мною зв’язатися було неможливо, а тепер, коли я знову в Деклінсі, мережа ожила.

– Тому що я на завданні, – озвався Крістіан. – Як і ти повинна бути.

– Ми вже впоралися, – посміхнулася вона, а потім звернулася до мене, – Я тобі цілий день не могла дозвонитися. Ти обіцяла написати перед зануренням у Кардію.

– Так… я бачу… – оглянула я сорок три її пропущених викликів і лише два від Лукаса. Нав’язливість Ламін мене дещо налякала, – Щось трапилось?

– Ви відправились у лігво демонів, – обурилась Ламін, – я переживала, що ви не повернетесь. Треба було хоча б дочекатися мене.

– Ти не просила тебе чекати…

– Тому вона просила написати, – холодно пояснював Крістіан, – мабуть дуже хотіла з’явитися там, як тільки би ми відкрили Кардію.

Він став впритул до неї, неначе загрозливо. Проте Ламін не з лякливих, вона дивилась на нього у відповідь.

– От тільки Кардія так не працює, Ламін. Вона б тебе не пропустила, якби ти не пройшла випробування ключів. Що тобі там потрібно було?

– Нічого. Це ж Кардія! Уявляєш, який досвід? Батьки б точно вразилися, якби я сказала, що була там! – заперечувала вона, а потім опустила погляд на його руку і раптово широко розплющила очі. – Знову клятва?!

– Він побажав, щоб я завжди говорила правду! – одразу пожалілась я і показала свою руку.

Очі Ламін спалахнули обуренням. Вона різко повернулася до Крістіана:

– Яка ж ти сволота!

– Так! – закричала я. – Боже, як же я рада, що ти тут!

– А от я – ні, – тихо мовив Крістіан, але я все одно почула.

Мені було байдуже на його слова, тому я обійняла Ламін. Вона втішаючі гладила мене по спині.

– Не засмучуйся, ми знову щось придумаємо.

Крістіан сів на диван та торкнувся своєї голови. Йому було дуже боляче, й ми з Ламін це одразу побачили.

– Що там трапилось? – питала вона, а я пішла у ванну за рушником.

Поки Крістіан коротко та сухо відповідав, то я вишкребла зі стінок холодильника лід, вклала в рушник та подала йому. Кріс застиг, загостривши погляд на моїй руці.

– Швидше… – сказала, а потім запнулась, бо магія не дозволила сказати “довбню”, але продовжила: – …інакше розтане.

Він знову посміхнувся й все ж таки забрав лід та приклав до поранення.

– Дякую… мабуть, – мовив він, а потім перевів погляд на Ламін. – Вже ніч, і ти вирішила нас чекати тут до самого ранку?

– Ні, на ранок я думала взяти Вілу і піти за вами.

– Ти як завжди божевільна, – закотив очі Крістіан.

Він відкинув голову назад й дивився на стелю, відпочиваючи. Одна рука розслаблено лежала поруч, а другою тримав лід на чолі. Я дивилась на його руни, а потім на свої, і мені було важко знайти відмінності.

– Отже, у тебе вийшло, – заговорила Ламін зі мною, – покажи серце!

Радісно, я кинулась до рюкзака і дістала артефакт. Кристалічне серце пульсувало зсередини й загорілось пурпуровим світлом, коли торкнулося моєї шкіри. Ламін потягнулась до нього, і я вже готова була його дати, як Крістіан швидко підбив мій лікоть. Я ледве змогла не випустити з рук артефакт і обурено поглянула на Кріса. Але він вдав, що мене не існує й загострив погляд на Ламін.

– Не чіпай! Артефакти, які вже прийняли свою господарку можуть обпекти руки чужинця.

Ламін швидко підібгала руки до своїх грудей. Мої очі спалахнули здивуванням, я швидко кинула погляд на меч Кріса, а потім і на самого власника.

– Я могла обпекти руки об твій меч?

– Звичайно, – спокійно відповів Крістіан, – але зазвичай цей меч обирає переможця.

– Отже, він перейшов до мене, тому що я сильніша за тебе!

– Поки що, – погрозливо мовив він. – Одного дня я його у тебе відберу.

– Бажаю успіхів, – з насмішкою відповіла я.

– Ти дійсно цього бажаєш?

Я вже розкрила рот, щоб сказати “Ні, дурню, це був сарказм!”, але моє горло стиснулось. З мене не вилетіло ні звуку.

Крістіан уважно дивився на мої спроби заговорити, а потім дзвінко розсміявся.

– Невже, Кіро, ти справді бажаєш, щоб я переміг тебе?

– Ні, – обурено відповіла, і у мене це вийшло!

– Отже, ти просто бажаєш мені успіху, – хижо посміхнувся, – щиро.

– Іди в сраку! – вигукнула я, на своє здивування. – Як бачиш, це теж щиро!

Він, не прибираючи своєї посмішки, піднявся з дивану й вирушив на кухню. Я дістала з рюкзака свої чисті речі, а потім підняла очі на Ламін. Вона дивилась на мене розгублено.

– Ти хочеш залишитися тут? – спитала вона, – Я думала ти тепер живеш у мене. Поки, звичайно, не повернеш свою крамницю.

– Я просто хотіла скупатися…

Здається, я стала занадто вільно почуватися у Крістіана в квартирі. Тому повільно поклала свої речі назад.

– Але ти права, варто звідси піти.

Із кухні долинув обурений крик Кріса. Він аж визирнув звідти, і я побачила його голову намащеною якоюсь трав’яною зеленою маззю.

– Агов, Кіро, завтра аукціон!

– Вони зазвичай ввечері, – дорікнула Ламін. – Вам потрібно відпочити перед ним. Не буде ж вона спати з тобою на цьому трухлявому дивані?