43. Правда

– Що ти зробив? – налякано запитала я, досі відчуваючи поколювання в тілі.

– А ти хіба не зрозуміла? – розчаровано підняв очі Крістіан.

Я хотіла відповісти: “ні, придурку”, але мої м’язи сковувались проти волі. Я могла розтулити рот, але слова не виходили. Клятва спрацювала. Бо насправді, якщо так подумати, я вже все зрозуміла.

– Тепер я маю говорити тільки правду?..

Він похмуро кивнув, а потім випростав спину, повертаючи собі звичну впевнену поставу.

– Якщо вже так трапилось, то відповідай: хто твій батько?

Я зчепила зуби від злості, а потім виплюнула на легкому видиху, без краплі опору від тіла:

– Я не знаю! – очі Крістіана піднялись від здивування, а мене порвало: – І ким моя родина була – я також не знала, до того, як увійшла в крамницю! Я збираю інформацію про них по крихтах – що Леман перший рід могутніх чарівників і мають крамниці по всьому світу. Задоволений?!

Здивування на обличчі Крістіана розлилося повільно, витісняючи залишки гніву. Його розширені очі застигли на мені, а щелепи злегка розімкнулися. Всі його підозри, звинувачення й теорії згоріли за секунду. Він відкрив рот, щоб щось сказати, але так і не видав жодного звуку.

Раптово Крістіана велика, тепла долоня знову накрила мій рот, глушачи будь-який звук. Я обурено мукнула й смикнулася назад, намагаючись вирватися з його обіймів і вдарити його ліктем у груди. Але Крістіан лише міцніше притиснув мене до себе, обхопивши другою рукою за плечі й силою втримуючи поруч. Його груди здіймалися від прискореного дихання, гаряче підборіддя торкалося моєї маківки.

Я вже збиралася вдарити його з усієї сили, як раптом вуха вловили дрібний звук. Позаду нас, у глибині лісової темряви, тріснула суха гілка. Далі розпочався наростаючий тупіт сотень кігтястих лап по вологій землі. Гнилозуби поверталися.

Моє бажання вирватися згасло в одну мить. Я замерла в його обіймах, припинила борсатися й перестала дихати. Крістіан відчув, як напруга в моєму тілі змінилася на готовність ховатися, і трохи послабив хватку, але руку з рота так і не прибрав, лише міцніше притиснув мене до свого тіла, ховаючи під темною тінню папороті.

Істоти наближалися. За кущами папороті замиготіли блідо-зелені спалахи – це Павутинник йшов слідом за зграєю Гнилозубів. Вони шукали. Магічна хвиля від спалаху нашої клятви все ж прорізала темряву лісу, підказкою вказуючи їм напрямок.

Раптом демон зупинився в кількох кроків від нашого сховища. Його єдине червоне око втупилося в густі хащі праворуч від нас. Там, у вологій траві, лежав мій меч. Згаслий, але не мертвий. Павутинник витягнув довгі, кістляві пальці й повільно потягнувся до рукоятки.

– Я знаю, що ви десь тут…

“Ні…” – промайнуло в моїй голові.

Серце стиснулося від люті. Цей меч обрав мене. Він розкрився для мене в Кардії, він поглинув мою магію й став частиною мене. Я не збиралася віддавати його цій потворі.

Перш ніж Крістіан встиг зреагувати чи втримати мене, я різко вкусила його за долоню. Він стиха зашипів й на секунду послабив хватку – цього вистачило. Я вирвалася з його обіймів і випростала руку в бік кущів.

“До мене!” – подумки наказала я.

Зброя в траві відгукнулася миттєво. Рукоятка меча спалахнула пурпуром і вилетіла прямо з-під носа Павутинника, лягаючи мені в долоню.

Лезо з брязкотом розпалося на палаючі срібно-пурпурові сегменти. Павутинник витріщив своє єдине око, але я не дала йому й секунди. Стрибнувши вперед, я з силою хльоснула мечем-батогом.

Сегменти розгорнулися в повітрі, наче смертоносний сталевий хвіст, і з гучним тріском розсікли білий кокон Павутинника навпіл. Демон лише встиг видати короткий, сиплий крик, перш ніж його тіло спалахнуло пурпуровими іскрами й розпалося на чорний магічний попіл.

Гнилозуби завмерли. Сотні червоних очей витріщилися на мене. Я стояла посеред темного лісу, важко дихаючи, зі зброєю, що палала потужною магією. Від меча й від мене самої розходилася така сильна хвиля, що повітря навколо затріщало.

Звірі вищали. Відчувши цей первісний страх перед силою моєї магії, Гнилозуби почали задкувати, а потім підібгали хвости й у паніці кинулися врізнобіч, ламаючи гілля.

Я випросталася, міцніше стисла рукоятку й крикнула услід залишкам тварюк, що розбігалися хащами:

– Перекажіть Мору: Серце обрало мене! І якщо його тварюки ще хоч раз стануть мені на заваді – я рознесу його Кардію на порох!

Гул у хащах вщух. Ліс знову занурився в тишу, яку порушувало лише моє важке, уривчасте дихання. Лезо меча в моїй руці повільно згасало, повертаючись до форми холодного сталевого руків'я.

Позаду мене пролунав шелест папороті. Крістіан повільно підвівся із землі. Його погляд спочатку ковзнув по хащах, де ще секунду тому в паніці розбігалися демонські тварюки, а потім повільно перевівся на мене.

Він застиг, ніби не вірячи власним очам. У темряві нічного лісу я помітила, як незвичайно й яскраво блищать його очі, вихоплюючи останні фіолетові іскри мого меча. Уся його колишня злість і холодність кудись зникли. Натомість на брудному, заплямованому кров'ю обличчі розлилася ледь помітна, сяюча посмішка.

Він зробив крок до мене, так і не зводячи з мене цього дивного, пильного погляду, і тихо видихнув:

– Ти… ти просто божевільна, Кіро Леман. Ну, і як після такого не вірити, що ти не знаєш про магію та свій рід?

– Достатньо мене просто чути, – відказала я й стисла амулет на шиї.

Тепер, коли Павутинник перетворився на попіл, а його зелена павутина розчинилася в повітрі, камінь у моїй долоні знову відгукнувся знайомим теплом. Магія відновлювалася.

Крістіан ступив до мене впритул і схопив за лікоть, щоб переміститися разом. Амулет спалахнув яскравим пурпуровим сяйвом, огортаючи нас магічним коконом. Простір навколо почав викривлятися, але в останню секунду, прямо перед тим як ліс Бермуд зник, Крістіан нахилився до мого вуха.

– Тепер я буду уважно тебе слухати.