42. Бажання Кріса

Я налякано кинула кришталеве Серце крамниці собі в рюкзак, застебнула його й схопила Крістіана за плече. Другою рукою я гарячково торкнулася амулета на шиї й вигукнула:

​– На Алею Чарівників!

​У руці тьмяно спалахнуло світло, але ми залишилися на місці. Магія просто розчинилася в повітрі, ніби кулон щось стримувало. Павутинник навпроти нас тихо, огидно засміявся, а я лише тепер помітила товсті зелені нитки, якими ця павуча тварюка вже встигла оплести простір навколо нас.

– Пізно, Кіро, – холодним тоном мовив Крістіан. – Ми вже в пастці.

​– Коли?! Як?! – не розуміла я, озираючись.

​– Цар Мор не бажає віддавати те, що належить Кардії, – просичала істота, повільно наближаючись.

​Руки Крістіана ледве загорілися фіолетовим вогнем – його сили були на межі. Я схопилася за меч. Зброя миттєво поглинула залишки моєї магії, розпавшись на сегменти й загрозливо забрязкала.

​– Серце крамниці належить мені! – відрізала я. – Воно обрало мене й послухалося мого наказу!

​– Донька Леман належить Кардії, – прокаркав Павутинник.

​– Ще чого! – раптово озвався Крістіан. Його очі знову спалахнули розгніваним пурпуром. – Кардія не має права забирати людей, якщо вони покинули її володіння!

​– Цар Мор вирішив зробити виняток, якщо сама спадкоємиця роду Леман завітала до нього.

​Навколо нас ворушилися тіні. За напівзруйнованими кам’яними арками Незавершеної церкви, поміж нічних дерев, виникали сотні червоних вогників. Я виразно чула, як істоти ковтають пінисту слину. ​Гнилозуби. Ціла зграя.

​– Я не бачила особливого запрошення, а в полон йти не збираюся! – мовила я, міцніше стискаючи рукоятку меча-батога.

​– Я пропонував тобі вибір, Кіро, – відповів демон. – Тепер його немає.

​– Пропонував? – Крістіан різко зиркнув на мене. Його погляд знову став важким і чужим. – Я знав, що ти щось приховуєш, але не цілу розмову з Павутинником! Якого біса, Кіро?! І що з твоїм амулетом?

​– Мабуть, він відігнав від мене цього демона в кімнаті, й тепер просто знесилений! – виправдовувалася я під його лютим поглядом.

​– Це було підло, – демон висунув довгий вузький язик і повільно облизав свою потріскану щоку. – І боляче. Дуже. Такого я не пробачаю.

Крістіан не став слухати його до кінця. Зробивши крок уперед, він вклав рештки своїх магічних сил у один-єдиний нищівний удар: виставив долоню й ударив Павутинника прямо в груди потужною пурпуровою хвилею.

​Демона відкинуло назад, його павутинний кокон з тріском розірвався. Але цей спалах остаточно виснажив Крістіана. Зів’яли останні фіолетові іскри на його пальцях, він важко задихався, вихоплюючи з-за пояса лише звичайні сталеві кинджали.

​З темряви на нас ринули Гнилозуби.

​– Вбік! – закричала я й хвилею махнула сегментованим мечем.

​Гнучке лезо діяло майже самостійно, мов сталевий хвіст. Воно розгорталося в повітрі, розчеплюючи тіла тварюк, висікаючи з них магічний пил і розриваючи їх на частини. Але їх було занадто багато.

​– Кіро! Стіна ліворуч! – важко дихаючи, вигукнув Крістіан, відбиваючись кинджалом від морди одного зі звірів. – Там зелені нитки тонші! Розрубай їх!

​Я розвернулася і з силою хльоснула батогом-мечем по скупченню магічної павутини біля напівзруйнованого вікна церкви. Срібно-пурпурові ланки зі дзвоном розсікли магічний вузол, пробиваючи вихід.

​– Біжимо! – Крістіан схопив мене за руку й витягнув крізь проріз геть із церкви, прямо в темний ліс Бермуд.

​Ми мчали між деревами, плутаючись у корінні. За спинами чувся дрібний тупіт сотень лап та огидне сичання Гнилозубів. Погоня наступала на п’яти.

​– Сюди! – Крістіан різко затягнув мене за масивний стовбур старої папоротеподібної сосни. – Кидай меч у кущі! Повністю згаси магію! Чортовий меч фонить на весь ліс!

​Я не насмілилася сперечатися. Уявою приборкала свій магічний відклик – і меч у долоні миттєво згаснув, перетворившись на холодний шматок заліза. Я кинула його в густу папороть.

​Крістіан гарячково витяг із рюкзака невеликий скляний флакон, зірвав корок і вилив рідину із різким запахом хвої та магічного попелу спочатку на себе, а потім на мене.

– Що… що це?

Крістіан навіть не напружувався відповідати. Він ривком притиснув мене до вологої землі під кущем і накрив мій рот своєю гарячою, заплямованою кров'ю та пилом долонею.

​Ми завмерли. ​Через секунду повз наше сховище проскочила перша зграя Гнилозубів. З їхніх пащ крапала слина, вони жадібно нюхали повітря, але зілля приховало наш запах. Вони пробігли далі, тріскаючи гіллям.

​Я лежала на землі, відчуваючи важке тіло Крістіана над собою. Його серце калатало скажено й прискорено – прямо в такт моєму. У темряві я бачила його очі. Він дивився на мене згори вниз – злий, роздратований і глибоко розчарований тим, що я знову йому збрехала. Я навіть не намагалася борсатися.

​А потім ліс затих. ​Крізь папороть ми побачили Павутинника. Він ішов повільно, майже беззвучно. Його єдине червоне око металося з боку в бік, шукаючи магічний слід. Він відчував, що ми десь поруч, але магія меча згасла, а зілля перебило наші аури. Постоявши кілька секунд, демон мовчки рушив далі – слідом за Гнилозубами.

У лісі запанувала тиша, але між нами повітря буквально тріщало від напруги.

Демонські пси та Павутинник нарешті зникли в хащах, а Крістіан усе ще не поспішав підводитися. Його важке, гаряче тіло залишалося притиснутим до мого, фіксуючи мене на вологій землі. Я відчувала кожне його прискорене дихання, кожен удар серця, що луною відбивався в моїх власних грудях.

​Його пальці все ще закривали мій рот. Повільно, дуже повільно Крістіан почав відводити долоню. Межа його великого пальця ледь відчутно, вабливо провела по моїй нижній губі, залишивши після себе пекучий слід. На секунду його погляд опустився нижче – він заворожено прикувався до моїх губ, а дихання на мить збилося, ставши ще важчим.

​Наш простір згорнувся до цієї єдиної точки. Серце стиснулося від раптового, солодкого страху й небезпечного притягання, яке виникло між нами в цій темряві.