41. Серце крамниці

Я висіла в повітрі, ледь чіпляючись за тоненьку нитку кисню. Горло горіло, у вухах шуміло, а перед очима вже плавали чорні крапки. З усіх сил я повернула голову до Крістіана і спробувала вичавити хоч слово.

– Кріс…

Голос обірвався.

Злий чаклун стиснув пальці сильніше, і горло ніби залили свинцем. Я відкрила рот, але звуку більше не було. Лише хрипкий свист повітря, яке більше не проходило.

– Ні, – холодно промовив він. – Ти більше не посмієш заклинати.

Я зрозуміла, що зараз або ніколи. Однією рукою все ще хапалась за неіснуючі пальці на шиї, другу я простягнула вперед – до того єдиного серця, яке пульсувало в унісон зі мною.

У голові, майже безсило, прозвучало лише одне слово: Моє.

Кришталеве серце зірвалося з мармурового постаменту, мов слухняний птах, і стрімко полетіло мені просто в долоню. Ледь торкнувшись пальців, воно спалахнуло яскраво-пурпуровим світлом і стало теплим.

У ту ж мить щось вибухнуло. Крістіан більше не стримувався.

Темно-пурпурова магія вирвалася з нього хвилею такої сили, що зелене сяйво злого чаклуна просто зів’яло і відкинуло назад. Повітря в залі затремтіло. Мармурові постаменти захиталися. Сила Крістіана була дикою, майже живою. Вона рвала простір навколо нього, як хижак, якого надто довго тримали на ланцюгу.

Невидима хватка на моєму горлі зникла. Я важко впала на холодну мармурову підлогу, все ще стискаючи Серце крамниці в руці. Крізь сльози, що самі виступили на очах, я підняла погляд на Крістіана.

Він стояв у центрі пурпурової бурі. Очі горіли яскравіше, ніж будь-яке з кристалічних сердець. У цю мить він був схожий не на людину. А на щось значно більше. На божество, яке розгнівали.

Він підняв руку – і зелена магія злого чаклуна знову відкотилася, цього разу з тріском.

Я хапала ртом повітря і повзком дотягнулася до його меча, який випав раніше. Пальці стиснули рукоятку. І меч… ожив.

Лезо з м’яким металевим дзвоном розпалося на окремі сегменти, з’єднані між собою тонкими, майже невидимими нитками сили. Тепер у моїй руці був не меч, а щось схоже на батіг з гострих пурпурово-срібних ланок.

Я здивовано кліпнула, але тіло вже діяло швидше за думки. Різким рухом зап’ястя я послала сегментоване лезо вперед.

​Сегментоване лезо з гучним свистом розсікло повітря. Пурпурово-срібні ланки оповили ноги царя Кардії за мить до того, як він збирався вдарити по Крістіану новою хвилею зеленої магії. Я різко смикнула рукоятку на себе – і володар у кістяній короні втратив рівновагу й із гучним тріском впав на мармурову підлогу.

​Крістіан не гаяв ані секунди. Його магія спалахнула з новою силою, виставляючи між нами та царем потужний ментальний та фізичний щит.

​– Потрібно тікати! Його не вбити в його ж володіннях! – викрикнув Крістіан, кидаючись до мене.

​Я міцно стиснула Серце крамниці у вільній лівій руці. Воно пульсувало в моїй долоні, як живе, обпікаючи пальці м'яким теплом.

​– Покажи шлях! – видихнула я, звертаючись прямо до кришталю. — Знайди шлях до виходу!

​Серце не зникло й не розчинилося в повітрі. Воно спалахнуло яскравим променем пурпурового світла, яке вирвалося з кришталевих граней і вказало тонким струменем не назад до дверей, з яких ми прийшли, а вбік – на високі кручені сходи, що ховалися за колонами у напівтемряві. Неначе з’явились там самі собою.

​– Туди! – крикнула я й рвонула першою.

​– НАХАБНІ ЗЛОДІЇ! – заревів цар Кардії за нашими спинами.

Його голос змусив здригнутися самі підвалини лабіринту. ​Він піднявся, і зелене полум'я навколо нього спалахнуло з новою люттю. Масивні мармурові постаменти почали вибухати один за одним, розлітаючись на гострі кам'яні уламки. Кришталеві серця дощем сипалися на підлогу.

​Ми бігли до сходів. Погоня була стрімкою й нещадною. Зелені згустки смертоносного закляття летіли нам у спини. Крістіан прикривав тил, відбиваючи на ходу магічні удари широким пурпуровим щитом, а я, на бігу розгортаючи батіг-меч, зрізала кам'яні брили та фрагменти механізмів, які цар намагався обвалити нам на голови. Ланки меча слухалися мого найменшого руху зап'ястя, клацаючи та висікаючи фіолетові іскри.

​Ми заскочили на сходи. Кроки лунали дрібним гуркітом. Попереду, на самому верху, уже маячило знайоме світло порталу – прохід до Незавершеної церкви на Бермудах.

​– Мабуть, він не звикав, що в нього щось забирають! – важко дихаючи, викрикнув Крістіан, посилаючи низовий магічний удар назад, щоб обвалити проліт сходів за нами.

​– Тим краще для його самооцінки! – відгукнулася я.

​Зелений цар злетів угору сходами мов розлючена тінь. Він простягнув кістляву руку з чорними кігтями, намагаючись вхопити мене за край одягу. Його пальці були вже за кілька сантиметрів від мого плеча.

​– НІКОЛИ! – викрикнула я й вистрибнула прямо в сяюче жовто-фіолетове марево виходу.

​Крістіан пірнув слідом за мною в останню секунду. ​За нашими спинами прохід у Кардію зачинився з глухим, нищівним гуркітом, зрізавши зелене полум'я царя за мить до того, як його кігті мали нас дістати.

​Ми обидва вивалилися на холодну траву й старий камінь. Нічне прохолодне повітря Бермуд вмить ударило в легені. Навколо стояли величні, напівзруйновані стіни Незавершеної церкви. Древні арки спокійно дивилися на зоряне небо.

​Серце крамниці у моїй долоні спалахнуло востаннє яскравою пурпуровою хвилею, немов вітаючи свою появу у звичайний світ, і м'яко заспокоїлося, продовжуючи тихо й рівно пульсувати. Батіг-меч у моїй правій руці з клацанням зібрався назад у цільне, монолітне лезо.

​Кілька секунд панувала абсолютна тиша, порушувана лише нашим важким, уривчастим диханням. Ми повільно підвелися на коліна. Крістіан опустив меч, його волосся було розпатлане, на чолі запеклася смужка крові, а одяг знову вкрився пилом. Я виглядала не краще.

​Ми подивилися один на одного. У його очах все ще догоряли іскри тієї дикої, божественної сили, але в них уже проступало просте, людське полегшення.