40. Механізми Ґлоксинії

Здавалося, ніби саме слова Крістіана запустили всі ці механізми.

– Що ти зробив?! – крикнула я.

– Я? – він нервово усміхнувся. – Це не я. Це Кардія.

– Чому вона весь час хоче нас убити?

– Через тебе. Принаймні я так думаю. Вона випробовує нас, щоб ти залишилася тут назавжди.

– І навіщо я їй?

– Тому що ти сильна. Поглянь нагору. Точніше, не тут, а на виході. Ти ж бачила ті хвилі. Щоб утримувати воду, потрібна магія. І ти для неї можеш бути… хорошим джерелом. Як і опрус, – він кивнув на жовтий кристал.

– Тобто опрус – це цей камінь?

– Так. Його видобувають у Глоксинії… – Крістіан швидко озирнувся, хапаючи поглядом механізми. – …як і всю цю систему.

– Я нічого не знаю про той світ, – тихо сказала я. – Що нам робити?

Він торкнувся одного з кристалів. Деякі вже починали кришитися в жовтий пил, а стеля продовжувала повільно опускатися.

– Крістіане! – не витримала я. – Думай швидше!

Він ковтнув і подивився на мене. І я раптом зрозуміла – він не знає.

– Трясця! Я думала, ти пішов зі мною, щоб допомогти, а не просто дивитися, як я помираю!

– Я зараз можу померти разом із тобою! – різко огризнувся він, а потім зробив глибокий вдих. – Кіро, прошу. Хоча б зараз без твого запального характеру. Мені потрібен чистий розум, а не твоя паніка.

Я ще хотіла щось кинути у відповідь, але над головою гучно скреготнув метал. Я лише фиркнула й відійшла в інший кут. Крістіан мовчки видихнув з полегшенням.

Ми мовчали занадто довго для кімнати, яка збиралася нас розчавити. Коли черговий кристал розсипався в пил, я нетерпляче схопила його за плече. Він здригнувся, але я не звернула уваги.

– Якщо всі кристали зникнуть – стеля впаде?

– Не знаю. Опрус – джерело. Він проводить силу, яка рухає механізми. Але він же може й утримувати стелю.

– Тобто вона опуститься в будь-якому разі? І якщо ми їх знищимо, то тільки пришвидшимо смерть?

– Або зупинимо рух, – тихо відповів він.

Я сіла прямо на підлогу. У механіці я була марна. Крістіан уже схиляв голову, щоб не зачепитися об гострі шипи, і виставив перед собою прозорий пурпуровий бар’єр.

А я думала не про Глоксинію і не про опрус. Я думала про себе.

Кардія хоче мене. Отже, це випробування – для мене. Вона слухалася, коли я наказувала дверям. Вона показала мені Павутинника, коли я цього вимагала. Значить, цей простір… підпорядковується мені сильніше, ніж живиться чужою магією.

– Мені це набридло! – мовила впевнено я й підняла голову, – Ти не отримаєш мене! Я прийшла за Серцем магазину! Відкрий мені двері саме до нього!

– Кіро… – розчаровано почав Крістіан, але запнувся, як тільки почув клацання приладів.

Стеля зупинилася. Секунду панувала тиша. А тоді жовті кристали один за одним почали вибухати – коротко та яскраво, мов перегорілі лампочки. Стеля з низьким гулом повільно пішла вгору, повертаючись на місце.

Але радість тривала недовго. За стінами зали почувся важкий, глибокий скрегіт. Камінь терся об камінь. Кардія знову ворушилася. Стіни зміщувалися десь зовсім близько.

Я різко підхопилася на ноги й несвідомо вчепилася пальцями в футболку Крістіана, ховаючись за його спиною. Тканина зім’ялася в моїй руці. Він напружився, але не відсторонився і навіть не прокоментував.

Скрегіт тривав ще кілька довгих секунд, а тоді стих так само раптово, як і почався.

Я швидко розтиснула пальці й відступила на крок, вдаючи, що нічого особливого не сталося. Крістіан повільно повернув до мене голову. На його губах з’явилася ледь помітна, суха посмішка — він усе бачив. Я вдавано байдуже пройшла повз нього.

Між механізмами, там, де секунду тому була суцільна стіна, проступили контури дверей. Вони немов випливли з металу і каменю. Я підійшла і обережно штовхнула їх. Двері піддалися.

Переді мною відкрилася величезна, здавалося б, нескінченна зала. Високі стелі губилися в напівтемряві. А вздовж усього простору, на білих мармурових постаментах, рядами стояли кришталеві анатомічні серця.

Я ступила вперед, й стукіт мого кроку пролунав залою. За мною одразу пішов Крістіан, який вихопив меч у себе зі спини.

– Якось це занадто легко… – мовив пошепки він й стиснув рукоятку сильніше.

– Це ж чудово, – зраділа я й оглядала постаменти. – Можливо чарівний світ знає, як зі мною несправедливо вчинили і намагається допомогти!

Він скосив на мене недовірливий погляд і обережно озирався навсібіч.

– Кіро, мені прикро тебе засмучувати, але справедливості не існує.

– Ти зануда. Я намагаюсь вірити у добро.

– Я теж у нього вірю, але воно завжди має ціну.

Далі сперичатися у мене не було настрою. Натомість, я оглядала серця. Всі вони були різного розміру, а кришталь – різного відтінку, але жодне не було підписане. Вони по-різному навіть пульсували, але я не розуміла де ж те, яке мені потрібне?

– ТИ! – вигукнув злий чоловічий голос.

З глибини зали, між рядами постаментів, виступив він.

Високий, худорлявий, із блідою шкірою, яка вся в глибоких зморшках. На голові – корона з гострих білих кісток, що стирчали вгору, мов пальці мерця. Очі горіли холодним зеленим світлом, а з ніздрів повільно витікав сизий дим. Чорний потертий плащ облягав його худе тіло, а на шиї висіли старі ремені з пряжками. Він підняв руку.

Я навіть не встигла зреагувати. Невидима сила стиснула горло. Холодні, кістляві пальці стиснули мою шию так сильно, ніби він стояв прямо переді мною, хоча між нами залишалося щонайменше двадцять кроків. Повітря перестало надходити. Я схопилася руками за горло, але торкнулася лише власної шкіри.

Крістіан рвонув уперед із мечем. Чоловік лише відкинув другу руку вбік — коротко, майже ліниво. Крістіана мовби вдарило невидимою стіною. Крістіан відлетів і з глухим ударом врізався спиною в найближчий мармуровий постамент. Магічні руни клятви загорілися.