39. Коридор дверей

Ми ступили в довгий коридор. Він тягнувся вперед, вузький і високий, а вздовж обох стін тягнулися десятки однакових дверей. Дерев’яні, почорнілі від часу, з іржею на петлях. У самому кінці коридору тьмяно жовтіло світло – вихід.

Крістіан одразу рушив уперед, але я мимоволі сповільнила крок. Підозріло тихо та спокійно. Повітря стояло занадто нерухоме. Навіть кроки лунали глухо, ніби їх хтось ковтав.

– Тут щось не так, – тихо сказала я.

Крістіан зітхнув, не зупиняючись.

– Кіро, інколи шлях – це просто дорога.

Я хотіла відповісти, але в цей момент ліворуч глухо клацнула клямка. Одні двері повільно відчинилися. Потім другі. Потім одразу кілька поспіль.

З темряви вивалилися довгі, сухорляві тіла на напружених лапах. Шкіра сіро-бура, місцями злізла клаптями, відкриваючи вологі м’язи й білі сухожилля. Ребра гостро проступали під тонкою плоттю. Пащі розкривалися майже до вух, показуючи нерівні жовті ікла, між якими вже тягнулася густа піниста слина. З горла в них виривалося низьке, хрипке гарчання.

– Гнилозуби, – прошепотів Крістан, а потім крикнув мені: – Біжи!

Ми рвонули вперед, але коридор раптом ожив. Двері почали відчинятися хаотично, викидаючи все нових Гнилозубів. Одна з тварин майже вхопила мене за ногу. Я різко звернула в найближчі відкриті двері праворуч.

– Кіро! – почувся ззаду голос Крістіана.

Але двері за моєю спиною з гуркотом зачинилися. Я опинилася в невеликій кам’яній кімнаті без вікон. І майже одразу сюди ж ввалилися Гнилозуби. Слина вже крапала з їхніх пащів на підлогу.

Я автоматом виставила бар’єр. Прозоро-пурпурова стіна спалахнула між нами. Руки тряслись від страху, але я намагалася тримати їх рівно.

Гнилозуби ще не встигли дістатися до мене, коли в голові раптом стало тісно.

Спочатку це був просто тиск – ніби хтось обережно, але наполегливо натискав пальцями зсередини черепа. Потім з’явився голос:

– Кіро, – прошепотів моторошно у моїй голові, – хочеш вижити, Кіро?

Я різко виставила ментальний блок, як вчив Крістіан. Уявила свої думки гладеньким склом. Але голос не зник. Він наче стік по поверхні цього скла, шукаючи щілину.

Біль став гострішим. Перед очима на мить потемніло. Я відчула, як бар’єр перед Гнилозубами здригнувся – магія реагувала на мій страх швидше, ніж я встигала її контролювати.

– Твоє серце рветься, – продовжував голос, і в ньому з’явилися задоволені нотки. – Тіло тягнеться до одного, а душа просить зовсім іншого. Я можу забрати цей біль. Зробити тебе легкою.

Гнилозуби вдарилися об бар’єр. Зуби скреготали по пурпуровій поверхні з огидним хрускотом. Тріщини поширювалися просто на моїх очах. Один уже протискав морду навліт, і краплі слини падали на підлогу біля мого черевика.

Його копирсання в голові мені осточортіло. Я виставила руки в сторони, розширюючи скляний бар’єр і укріплюючи ментальний, а потім наказала тим самим тоном, як дверям.

– Покажись!

Прямо переді мною з’явився кокон із павутиння, немов його витягли з темряви за нитки. Густий, сірий, як старий саван, що століттями обвивав щось мертве.

Довга скелетна рука, з чорними кігтями, тремтливо відсунула павутиння з обличчя. Неначе його застали зненацька. Під тонким шаром павутиння – череп. Не просто кістки. Шкіра, що висохла до пергаменту, потріскана, сіро-бура, місцями просвічує жовтими кістками. Ніс – дві чорні дірки. Рот роззявлений у вічній, моторошній посмішці, повний нерівних, пожовклих ікол і зламаних зубів. З кутиків губ ще сочиться щось темне.

Але найгірше – око. Воно було одне, по центру – криваво-червоне з чорною зіницею, що зараз розширилася від несподіванки. Воно дивилося прямо на мене, і в ньому було щось живе, зле і… збентежене.

Воно стояло нерухомо лише мить. Потім пальці з кігтями знову стиснули край павутиння, а червоне око звузилося. І я зрозуміла: його справді змусили з’явитися. І воно цього не очікувало.

– Яка сильна… – прошипіло воно. – Ти прийшла за Серцем. Можу віддати його. Або вбити твою тітку. Вибирай швидко.

Бар’єр затремтів. Мій страх стиснув горло, а прозора стіна почала стрімко сипатися. Щось я дуже сумніваюсь, що ця гнила істота здатна бодай на щось.

– Згинь! – промовила я

Один Гнилозуб уже просунув морду майже навиліт. Вони от-от мали дістатися до мене, але в ту ж секунду на моїй шиї пекуче спалахнув аметистовий амулет. Яскраве, сліпуче пурпурове світло вирвалося з каменю й вдарило звірів та ментального демона прямо в очі.

​Двоє передніх Гнилозубів завили – коротко, майже по-людськи – і почали розчинятися. Їхня плоть і кістки випаровувалися у фіолетовому сяйві, залишаючи лише чорні вологі плями на підлозі. Сам демон у павутинні заревів і зник у повітрі так само раптово, як і з’явився.

​Третій Гнилозуб і ті, що встигли заскочити слідом, чекати не стали. Вони різко розвернулися й кинулися до стін. Там, де секунду тому був суцільний камінь, розкрилися вузькі чорні виїмки, ніби сам лабіринт роззявив пащі. Гнилозуби протиснулися туди з мокрим хлюпанням і зникли. Виїмки одразу ж затягнулися.

​Світло амулета згасло. Камінь на шиї знову став просто холодним.

​Я стояла, важко дихаючи, коли двері переді мною повільно відчинилися самі. Я вийшла назад у коридор.

Крістіан уже чекав. Весь його одяг і руки були заплямовані чорною кров’ю. Він важко дихав, меч ще чорнів у руці. Але здавався цілком неушкодженим, від чого я відчула полегшення.

Коли він побачив мене, брови різко злетіли вгору, а плечі, які були напружені до цього, трохи опустилися – ніби він справді боявся мене не побачити.

– Ти… ціла?

Я кивнула, все ще відчуваючи, як тремтять пальці. Він зробив крок ближче, ніби хотів перевірити сам, але зупинився за півкроку.

– То просто дорога, кажеш? – розлючено спитала я, щоб приховати, як сильно мене трясе.